вчитися, не піду більше до школи!
Мати завмерла на місці, навіть її піднята для наступного ляпасу рука зависла у повітрі, наче лезо сокири. Еліза, моя молодша сестричка, підняла окуляри і сказала тихенько:
– Тримай, Лену, вони не розбилися.
5
На мене напала дивна втома, і хоч як я намагалася відпочити, вона не минала. Уперше я прогулювала заняття. Я не ходила на навчання, здається, днів п’ятнадцять, і навіть Антоніо не сказала про те, що вирішила покинути школу. Виходила з дому в належний час й блукала містом. Тоді я багато нового дізналася про Неаполь. Порпалася в старих книжках, що їх продавали на вулиці біля Порт’Альби, мимохіть запам’ятовувала назви, імена авторів, потім пленталася в бік Толедо й моря. Або піднімалася до Вомеро вулицею Сальватора Рози, доходила до Сан-Мартіно, поверталася по Петрайо. Або гуляла по Доґанеллі аж до цвинтаря, ходила в тиші поміж могилами, читаючи імена похованих. Інколи до мене чіплялися з непристойними пропозиціями якісь молоді нероби, старі бовдури і навіть поважні синьйори середнього віку. Я прискорювала крок, не підводячи голови, утікала, відчуваючи небезпеку, але не відмовлялася від задуму. Навпаки, з кожним разом ті довгі ранкові блукання містом усе більше розширювали дірку в тенетах шкільних обов’язків, у яких я заплуталася вже відтоді, як мені виповнилося шість років. У визначений час я поверталася додому, і нікому не спадало на думку, що я – сама я! – не ходила на заняття. Після обіду читала романи, а потім бігла до ставків на зустріч з Антоніо, якого така моя готовність дуже тішила. Йому кортіло запитати в мене, чи бачилась я із сином Сарраторе. Я читала те німе запитання у нього в очах, але він не наважувався його озвучити, боявся, що я розгніваюся і позбавлю його коротких хвилин задоволення. Тож він міцно притискав мене до себе, щоб відчути мою податливість і відігнати будь-які сумніви. У такі моменти він не міг повірити, що я можу його образити, зустрічаючись з іншим.
Він помилявся: насправді, незважаючи на почуття провини, я тільки те й робила, що думала про Ніно. Мені кортіло зустрітися з ним, розмовляти з ним, але водночас я цього боялася. Боялася, що він принизить мене своєю зверхністю. Боялася, що так чи інакше він може знову заговорити про причини, з яких мою статтю про сутичку з викладачем релігії не надрукували. Боялася, що передасть мені жорстокі слова критики з редакції. Я б цього не стерпіла. Блукаючи містом чи лежачи без сну в ліжку, я гостро переживала власну неспроможність, мені легше було думати, що мою статтю не надрукували лише через брак місця. Пом’якшити, приглушити. Але то було нелегко. Я не дотягувала до рівня Ніно, отож не могла бути поряд із ним, привернути його увагу своїми словами, висловлювати перед ним свої думки. І які там думки – ніяких! Краще покинути все, досить з мене книжок, оцінок і похвал! Я сподівалася, що все забудеться і вивітриться з голови поступово: знання, якими напхана моя голова, мови, живі й мертві, сама літературна італійська, якою я мимоволі тепер спілкувалася
