покидьків!» І тільки промовивши на діалекті те «покидьків», вона усвідомила, що переступила межу стриманого, виваженого тону в стосунках із чоловіком. Через мить Стефано вдарив її своєю сильною рукою в обличчя – потужний ляпас, який видався їй вибухом правди. Вона скрикнула від несподіванки і від болю. Не вірячи сама собі, дивилася, як він заводить машину, а Стефано, уперше відтоді, як вони почали зустрічатися, заговорив не спокійним голосом, а тремтячим від хвилювання:
– Бачиш, до чого ти мене доводиш?! Ти хоч розумієш, що перегинаєш палицю?
– Ми все зробили неправильно, – пробурмотіла вона.
Але Стефано рішуче похитав головою, ніби не хотів навіть думати про таке, і прочитав їй цілу лекцію, погрозливу, повчальну, а частково – пафосну. Загалом сказав їй ось що:
– Ми все зробили правильно, Ліло, треба тільки дещо прояснити. Ти тепер більше не Черулло. Ти – синьйора Карраччі і повинна робити так, як я скажу. Я знаю, що ти далека від комерції і думаєш, що гроші для мене на землі валяються. Але це не так. Я повинен заробляти гроші щодня, я повинен вкладати їх туди, де вони можуть принести прибуток. Ти намалювала черевики, твої батько й брат уміють добре працювати, але ви втрьох не в змозі забезпечити мені прибуток. А от Солари – можуть. Тому послухай мене уважно: плювати я хотів на те, подобаються вони тобі чи ні. Мене самого верне від Марчелло; а коли він ще нишком поглядає на тебе, коли згадаю, що він про тебе патякав по району, то мені аж руки сверблять загнати йому ножа в живіт. Але якщо так треба буде для отримання прибутку, то він для мене стане найкращим другом. І знаєш чому? Бо якщо немає прибутку, то не буде і ось цієї автівки, і ось цього вбрання, ми втратимо наш дім з усім, що в ньому є, і тоді ти вже більше не будеш синьйорою, а наші діти ростимуть у злиднях. Отож спробуй ще хоч раз сказати мені те, що сказала сьогодні, і я розіб’ю твоє біле личенько так, що ти більше із дому не вийдеш. Зрозуміло? Відповідай!
Ліла примружила очі, що враз перетворилися на дві вузькі щілини. Щока в неї стала червоно-бузковою, а решта обличчя блідою. Вона не відповіла.
7
До Амальфі вони прибули під вечір. Ні він, ні вона ні разу не були в готелі, а тому почувалися дуже ніяково. Особливо Стефано збентежив дещо іронічний тон адміністратора, і тому він мимоволі поводився скуто. А коли сам це помітив, то спробував приховати власне зніяковіння за різкою поведінкою. Від одного прохання показати документи в нього почервоніли вуха. Тим часом підійшов носильник – чоловік років п’ятдесяти з тонкими вусами – і хотів було взяти валізи, але Стефано його відштовхнув, наче злодія, потім передумав і дещо зверхньо вручив жменю монет, так і не скориставшись послугою. Ліла йшла слідом, коли він із валізами піднімався сходами. Вона розповіла мені, що тоді – сходинка за сходинкою – у неї вперше виникло відчуття, що по дорозі вона десь загубила того хлопця, з яким одружилася вранці, і тепер йшла з якимось незнайомцем. Невже Стефано насправді був таким гладким, з короткими й товстими ногами, довгими руками, побілілими кісточками на пальцях? Із ким вона назавжди зв’язала свою долю? На
