style="font-size:15px;"> Ліла саме перебувала не в найкращому стані, коли я на сходах у будинку її свекрухи зняла з неї сонцезахисні окуляри і розв’язала хустинку на шиї. Шкіра навколо ока мала синьо-жовтуватий колір, а на місці нижньої губи я побачила синю пляму з полум’яно-червоними розводами.
Родичам і друзям вона сказала, що одного сонячного дня послизнулась і впала на скелястому березі в Амальфі, коли вони з чоловіком вирішили проїхатися на човні до пляжу. Ліла виголосила цю брехню іронічним тоном під час святкового обіду з нагоди заручин брата і Пінуччі, і всі так само іронічно зробили вигляд, що їй повірили, особливо жінки, яким добре було відомо, що саме і як слід казати після того, як кохані чоловіки лупцювали їх від душі. Крім того, у районі не було тих (особливо серед жінок!), хто б не вважав, що Ліла заслуговує доброго прочухана. Отож ті сліди побоїв ні в кого не викликали обурення. Навпаки, Стефано почали любити й поважати ще більше: ось хто вміє поводитися, як годиться справжньому чоловікові!
А от у мене, щойно я побачила її в такому жалюгідному стані, аж серце стиснулося в грудях. Я міцно її обняла. Коли вона сказала, що не прийшла до мене, бо не хотіла, щоб я побачила її такою, у мене сльози навернулися на очі. Розповідь про її медовий місяць, як його називали у фотороманах, попри небагатослівність і майже прохолодність, мене розсердила і викликала страждання. Хоч мушу визнати: десь у глибину моєї душі закралося ледь відчутне задоволення. Я раділа, що тепер Лілі потрібна моя допомога, а можливо і захист. Мене розчулило те визнання вразливості не перед мешканцями району, а переді мною. Я відчула, як та відстань, що до цього віддаляла нас одна від одної, знову вмить скоротилася. У мене виникло непереборне бажання повідомити Лілі, що я вирішила покинути навчання, що від нього не було ніякого толку, а я не мала здібностей.
Але в ту мить її покликала свекруха, перехилившись через поруччя верхнього поверху. Ліла заспішила, почала швиденько прощатися, сказала, що Стефано її обдурив і що він був точно як його батько.
– Пам’ятаєш, як колись дон Акілле дав нам грошей за ляльок? – запитала вона в мене.
– Так.
– Ми не повинні були їх брати.
– Але ж ми купили за них «Маленьких жінок»!
– Ми вчинили погано. Відтоді я все робила не так, як треба.
У її голосі не було злості, лише сум. Потім вона знову наділа окуляри, зав’язала на шиї хустинку. Мене потішило оте її «ми» (ми не повинні були, ми вчинили), але дратував різкий перехід до «я»: я все робила не так. «Ми, – кортіло мені виправити її, – ми разом!» Але я цього не зробила. Мені здалося, що вона таким чином намагається призвичаїтися до свого нового становища, відчайдушно шукає, за що зачепитися, щоб упоратись якнайкраще. Перш ніж рушити нагору сходами, вона запитала:
– Хочеш прийти до мене додому, щоб повчитися?
– Коли?
– Сьогодні після обіду, завтра, щодня.
