Ніно та майбутнє додавалися нервові припадки матері, що часто кричала на мене, даючи одне доручення за одним, а також брати й сестра, які хресною ходою йшли до мене зі своїми домашніми завданнями. Та неспокійна атмосфера не була новою, мені завжди доводилося вчитися у такому гармидері. Але тепер моя колишня рішучість, яка виручала мене, кудись поділася; у мене не було ані сил, ані бажання поєднувати власне навчання з задоволенням потреб інших. Отож другу половину дня я допомагала матері по господарству, робила уроки з молодшими братиками і сестрою, а сама вчилася мало й абияк. І якщо раніше я могла недоспати, просиджуючи над підручниками, то тепер через хронічне почуття втоми та бажання хоч трохи побути у спокої я лягала спати з невиконаними домашніми завданнями.
Так мало-помалу я стала ходити на заняття не тільки неуважною, а ще й непідготовленою. Жила у постійному страху, що мене викличуть до дошки. І дуже скоро це сталося. Якось за один день я отримала двійку з хімії, четвірку з історії мистецтв і трійку з філософії. До того ж я була в такому нервовому стані, що коли мені поставили останню погану оцінку, я розридалася просто у всіх на очах. То була страшна мить. Я відчула жах і водночас насолоду власною нікчемністю, переляк і гордість через той крах.
Після уроків Альфонсо сказав, що його невістка попросила передати, щоб я приходила в гості. «Піди до неї, – наполегливо вмовляв він, – там тобі, напевне, буде краще вчитися, аніж удома». Отже, того самого дня я наважилася і вирушила до нового району. Але я пішла до Ліли не з наміром розв’язати свої шкільні проблеми; я була впевнена, що ми з нею протеревенимо весь час і мій статус відмінниці ще більше похитнеться. Я сказала сама собі: краще гаяти час у балачках із Лілою, аніж слухати крики матері, набридливі приставання з уроками братів, мріяти про Ніно, вислуховувати звинувачення Антоніо. Принаймні від неї я дізнаюся щось нове про подружнє життя, яке скоро – тоді мені це здавалося вже вирішеним питанням! – мало розпочатися і в мене.
Ліла зустріла мене з радістю. Синець під оком у неї вже потьмянів, губа майже зажила. Вона походжала квартирою у гарному вбранні, із чудовою зачіскою, підфарбованими губами, ніби не у своєму домі, а в гостях. У передпокої все ще стояли складені весільні подарунки, у кімнатах пахло свіжою побілкою і фарбою, до них примішувався ледь відчутний запах лаку від нових меблів у їдальні: столу, буфету з темного дерева із дзеркалом в різьбленому обрамленні, шафи, ущерть повної срібного посуду, тарілок, склянок, фужерів і пляшок із кольоровими лікерами.
Ліла приготувала каву. Мені подобалося сидіти разом з нею у просторій кухні і вдавати таких собі синьйор, як ми робили це в дитинстві, граючись перед вікном підвалу. «Так добре, – подумала я, – чому я не приходила сюди раніше?» У мене була подруга-однолітка, з власним домом, у якому повно всякого багатства. Подругу, якій цілий день не було чого робити, здавалося, тішила моя компанія. Незважаючи на те, що ми змінилися і продовжували змінюватися далі, ці зміни нашу дружбу не зачепили. То чому б мені не розслабитися? Уперше після її весілля я почувалася невимушено.
– Як у тебе зі Стефано? – запитала я.
– Добре.
