якби того захотів. І на якусь мить у мене виникла надія, що ось зараз він зробить те, чого не зробив тоді, у реальному житті: забере мене з собою.
Ліла тільки тепер помітила Ніно і запитала зацікавлено:
– Це той самий, із ким ти сиділа за столом разом з Альфонсо?
– Так. Ти його не впізнала? Це Ніно, старший син Сарраторе.
– З ним ти цілувалася на Іскії?
– То була дурниця.
– То й добре.
– Чому добре?
– Тому що він собі ціни не складе.
Я промовила, мимоволі намагаючись загладити те враження:
– Цього року він отримає диплом. Він найкращий студент у ліцеї.
– То він тобі через це подобається?
– Та ні.
– Забудь про нього, Лену. Антоніо кращий.
– Ти так вважаєш?
– Авжеж. Цей худющий, негарний, та ще й дуже пихатий.
Ті слова здалися мені дуже образливими, і я ледве втрималася від того, щоб відповісти: «Неправда, він вродливий, у його очах горять іскорки, і мені шкода, що ти цього не помічаєш, адже такого хлопця не знайдеш ні в кіно, ні в романах, і я щаслива, що змалечку його кохаю, і хай він для мене недосяжний, хай я вийду заміж за Антоніо і все життя заливатиму бензин в автівки, я кохатиму його більше за себе, кохатиму вічно».
Замість цього я промовила нещасним тоном:
– Колись він мені подобався. У молодших класах. Зараз уже ні.
12
Протягом наступних місяців трапилося багато неважливих на перший погляд подій, які змусили мене всерйоз похвилюватися і про які мені навіть зараз важко розказувати. Хай як намагалась я залишатися невимушеною і бадьорою та дотримуватися своєї залізної дисципліни, у мене повсякчас псувався настрій, що приносило мені якусь болючу насолоду. Мені здавалося, що цілий світ проти мене. Незважаючи на те, що я знову почала вчитися, до відмінних оцінок, які були в мене раніше, я не дотягувала. Дні минали один за одним, і не було в них навіть хвилинки, щоб я почувалася по-справжньому живою. Дорога до ліцею, дорога до Ліли, дорога до ставків перетворилися для мене на безбарвне довкілля. Роздратована, зневірена у собі, я несвідомо приписувала провину за цей стан Антоніо.
Він також тривожився. Йому повсякчас хотілося мене бачити. Доходило до того, що він кидав роботу і після занять зніяковіло чекав на мене біля ліцею. Він хвилювався за матір, Меліну, боявся, що йому відмовлять у звільненні від військового обов’язку. Він давним-давно подав заяву до військкомату, додавши необхідні документи про смерть батька, стан здоров’я матері, свою роль єдиного годувальника в родині, і здавалося, що в армії, вражені тими документами, вирішили про нього забути. Але тепер він дізнався, що Енцо Сканно призвали на осінь, і боявся, що згадають і про нього.
– Я не можу залишити маму, Аду, братів без копійки
