ламають». Енцо на те, як завжди, промовчав, ніби його воно взагалі не обходило. Антоніо перестав їсти, так і сидів із половиною піци на тарілці та все повторював: «То вони не знають, із ким мають справу. Хай тільки спробують, я сам їм кістки попереламую».
Коли ми залишилися вдвох, він зненацька сумно сказав:
– Я знаю: якщо мене заберуть, ти чекати не станеш, знайдеш собі іншого.
Тоді мені стало ясно. Справа була не в Меліні, не в Аді, не в решті братів і сестер, які б залишилися без чоловічої підтримки, і навіть не в утисках у казармі. Справа була в мені. Він не хотів покидати мене ані на хвилину. Здавалося, що б я йому не говорила і що б я не робила, він мені все одно не повірить. Тож я вирішила, що краще вдати ображену. Сказала, що йому слід брати приклад з Енцо. «Він довіряє, якщо треба йти до армії – іде, і не нарікає, хоча вони з Кармелою зовсім недавно почали зустрічатися. А от ти скаржишся без причини, – так, без причини, Антó! – бо тебе не призвуть. Адже Стефано Карраччі звільнили як сина вдови, то чому тебе не повинні звільнити?!»
Мій почасти агресивний, а почасти ласкавий тон його заспокоїв. Але перед тим, як попрощатися, він ніяково попросив мене:
– Запитай у своєї подруги.
– Вона й твоя подруга теж.
– Так, але запитай у неї ти!
Наступного дня я запитала у Ліли, але вона про службу свого чоловіка в армії нічого не знала. Без особливої охоти вона пообіцяла мені розпитати.
Але зробила це не відразу, як я на те сподівалася. Її стосунки зі Стефано та його родиною залишалися напруженими. Марія повторювала синові, що його дружина тринькає гроші. Пінучча верещала, що вона не поратиметься у новій ковбасній крамниці, бо то робота невістки. Стефано гримав на матір і сестру, але потім дорікав дружині за марнотратство, намагався домогтися її згоди на роботу за касою у новій крамниці.
Ліла у той період стала – на мій погляд теж! – ще більш непередбачуваною. Обіцяла бути економнішою, погоджувалася працювати в магазині, а сама витрачала гроші, як і раніше, і якщо до цього вряди-годи показувала носа до нової крамниці з цікавості чи почуття обов’язку, то тепер туди взагалі не потикалася. Тимчасом синці з її обличчя зникли, і в неї, здається, з’явилася звичка гуляти містом, особливо вранці, коли я була в ліцеї.
Ходила гуляти з Пінуччою. Вони змагалися між собою, у кого краща зачіска та хто накупить більше непотребу. Зазвичай перемагала Пінучча, зокрема тому, що, удаючи маленьку ображену дівчинку, вміла вициганити більше грошей у Ріно, якому кортіло показати себе щедрішим за свояка.
– Я тут ґарую з ранку до ночі, – казав він нареченій, – то розважся там і за мене.
І з гордовитою недбалістю, на очах робітників і батька, витягав із кишені затертий гаманець, подавав його Пінуччі, а після цього, ніби знущаючись, вдавав, що хоче дати грошей і сестрі.
Лілу та його поведінка дратувала, як дратують пориви вітру, від яких
