для себе, що в мене згасло бажання покинути навчання, прийняти себе такою, якою я є, вийти за нього заміж, жити в домі його матері, з його братами й сестрою, працювати на бензозаправці. Отже, я вирішила, що маю зробити щось, щоб допомогти йому, а коли він почуватиметься краще, я з ним порву.
Наступного дня я пішла до Ліли. Мені було боязко. А от вона здавалася аж занадто веселою – ми обидві в той період не відзначалися урівноваженістю. Я розповіла їй про Антоніо, про повістку в армію і сказала, що надумала: без його відома – він би мені цього ніколи не дозволив! – я збиралася звернутися по допомогу до Марчелло або й до Мікеле, щоб витягти його з цієї біди.
Я перебільшувала ступінь власної рішучості. Насправді я сумнівалася: з одного боку, я почувалася зобов’язаною це зробити, адже Антоніо так страждав через мене, з другого – я хотіла порадитися з Лілою саме тому, що була переконана: вона скаже мені не робити цього. Але через свою неврівноваженість у той період якось не подумала про її стан.
Лілина реакція виявилася двозначною. Спершу вона підняла мене на сміх. Сказала, що я брехуха, що насправді я дуже кохаю Антоніо, раз вирішила особисто піти до Солар і принижуватися, знаючи наперед: через минулі події вони б заради нього навіть пальцем не поворухнули. Але потім відразу рознервувалася, то хихотіла, то серйознішала, то знову починала сміятися. Урешті сказала: добре, сходи, побачимо, що станеться. І додала:
– Якщо говорити по правді, Лену, то чим відрізняється мій брат від Мікеле Солари або Стефано – від Марчелло?
– Що ти хочеш цим сказати?
– Що мені, мабуть, треба було вийти заміж за Марчелло.
– Я тебе не розумію.
– Принаймні Марчелло ні від кого не залежить, чинить, як йому заманеться.
– Ти це серйозно?
Вона відразу заперечила сказане, перевела все на жарт, але мене це не переконало. «Не може бути, щоб вона справді змінила свою думку про Марчелло, – подумала я, – усі ці смішки не мають значення, просто ознака чорних думок і переживань через те, що стосунки з чоловіком не склалися так, як хотілося».
І я відразу отримала підтвердження свого здогаду. Ліла посерйознішала, примружила очі, що перетворилися на дві щілинки, і сказала:
– Я піду з тобою.
– Куди?
– До Солар.
– Навіщо?
– Щоб зрозуміти, чи захочуть вони допомогти Антоніо.
– Ні.
– Чому?
– Бо Стефано розсердиться.
– Та яке мені до того діло! Якщо він звертається до них, то й мені можна: я його дружина.
15
Мені не вдалося її відрадити. Якось у неділю, у день, коли Стефано зазвичай спав до обіду, ми з нею домовилися погуляти і вона змусила мене дійти до бару Солар. Ще коли я побачила її на новій, свіжопобіленій вулиці, то аж рота роззявила від здивування. Одягнена і нафарбована дуже вишукано, вона не була схожа ані на колишню неохайну Лілу, ані на Жаклін Кеннеді з журналів. Якщо говорити
