як тебе кличуть «синьйора Карраччі».
– Мені теж, – відповіла Ліла з усмішкою. Цілковита відсутність ворожості здивувала не лише мене, а й обох братів.
Мікеле уважно дивився на неї, схиливши голову набік, наче розглядав картину.
– Ми тебе бачили, – сказав він. І крикнув Джильйолі: – Правда, Джильйó, ми її бачили вчора опівдні?
Джильйола неохоче кивнула. І Марчелло також закивав – «бачили, авжеж бачили!» – але без насмішки, як у Мікеле, а ніби під гіпнозом фокусника.
– Учора опівдні? – перепитала Ліла.
– Учора опівдні, – підтвердив Мікеле, – на Реттіфіло.
Марчелло вирішив покласти край жартам брата, роздратований його тоном:
– У вітрині ательє, там твоє фото у весільній сукні.
Вони ще поговорили про ту світлину: Марчелло – захоплено, Мікеле – іронічно. Але обидва – різними словами і кожен по-своєму – говорили про те, якою гарною вона була в день весілля. Ліла вдала, що незадоволена почутим, хоча було ясно, що їй це приємно. Сказала, що швачка не повідомила її про намір виставити фото у вітрині. Інакше Ліла б їй цього не дозволила.
– Я теж хочу своє фото у вітрині, – вигукнула Джильйола з-за прилавку голосом капризної дівчинки.
– Якщо з тобою хтось одружиться, – відказав Мікеле.
– От ти й одружишся, – набурмосилася та.
Вони ще перекинулися кількома фразами, аж поки Ліла не сказала серйозно:
– Ленучча теж надумала одружитися.
Брати Солари неохоче перемкнули увагу на мене, а до цього я почувалася невидимою: ніхто до мене і словом не обізвався.
– Та ні, – зашарілася я.
– Чому ні? Я б з тобою одружився, хоч ти й в окулярах, – сказав Мікеле, а Джильйола нагородила його ще одним невдоволеним поглядом.
– Пізно, у неї вже є наречений, – відповіла Ліла.
Так, мало-помалу, вона перевела розмову на Антоніо, його сім’ю, жваво описавши, як ускладняться справи родини, якщо йому доведеться піти в армію. Мене не здивувало її красномовство та вміння оперувати словами – про це я вже знала. Мене вразив її новий тон, виважена суміш нахабства й стриманості. Вона з яскраво-червоною помадою на губах впевнено промовляла добре продумані фрази. Змушувала Марчелло повірити, що поставила хрест на минулому. Змушувала Мікеле повірити, що її веселить його лукава зверхність. А ще, на мій превеликий подив, у розмові з обома фліртувала і поводилася як досвідчена жінка, яка добре знає чоловіків і якій вчитися нічого не треба: вона й сама кого завгодно навчить. При цьому вона не грала, як ми колись, начитавшись романів; було очевидно, що її знання й навички справжні, і це змушувало мене червоніти. Потім несподівано вона ставала холодною, ніби казала: «Знаю, ви мене хочете, але я вас – ні». Така відстороненість плутала й бентежила братів настільки, що Марчелло ніяковів, а Мікеле не знав, як поводитися. Хоча в його гострому погляді ясно читалося: «Стережися, курво!
