сумувала; Лілу, яка від того часу, як стала синьйорою Карраччі, з кожним днем все більше змінювалася. Голова ледь не розколювалася від болю, я плелася додому пішки і думала про неї, про те, як вона мене використала, – так, використала! – для того, щоб спровокувати Солар, щоб відплатити Стефано, принизити його, зачепивши чоловічу гордість, і питала сама себе: як сталося, що вона так змінилася і тепер нічим не відрізняється від тієї ж Джильйоли?
Та коли я прийшла додому, на мене чекала несподіванка. Моя мати не накинулася на мене з лайкою, як то бувало зазвичай, коли я запізнювалася і вона підозрювала, що я зустрічалася з Антоніо, або коли я нехтувала своїми хатніми обов’язками. Замість цього вона промовила насуплено з удавано-привітним виглядом:
– Стефано попросив мене, щоб ти сьогодні з’їздила з ним на Реттіфіло до швачки.
Я спершу подумала, що то мені почулося: у мене паморочилося в голові від утоми і приниження. Стефано? Стефано Карраччі? Щоб я з ним поїхала на Реттіфіло?
– А чому він не їде зі своєю дружиною? – жартома промовив з сусідньої кімнати мій батько, який формально був на лікарняному, а насправді займався якимись своїми, незрозумілими мені справами. – Чим вони займаються вдвох? У дурня грають?
Мати роздратовано махнула рукою. Сказала, що, може, у Ліли немає на це часу. Заявила, що ми повинні бути люб’язними з Карраччі, а батькові завжди все не так. Насправді батькові все було так: добрі стосунки з ковбасником означали можливість брати в нього продукти в борг. Просто йому подобалося жартувати. Протягом певного часу, як тільки йому випадала така нагода, він любив висловитися щодо лінощів Стефано в ліжку. Раз у раз питав за столом: що поробляє Карраччі, невже йому подобається тільки дивитися телевізор? І сміявся потім так, що не треба було бути розумником, щоб збагнути сенс запитання: як так, що дітей у них немає? Стефано не старається чи щось із ним не так? Моя мати, яка ті натяки розуміла з першого слова, відповідала серйозно: «Надто швидко, дай їм спокій, чого причепився?» А сама подумки тішилася ще більше за нього, що ковбасник Карраччі, незважаючи на всі його гроші, був негодящий у ліжку.
Стіл було вже накрито, чекали на мене, щоб сідати їсти. Батько всівся до столу з хитруватим видом і вдався до своїх звичних жартів, звертаючись до матері:
– Я ніколи тобі не казав: вибач, я занадто втомився, краще пограймо в дурня сьогодні ввечері.
– Ні, не казав, бо ти непристойний.
– А тобі хочеться, щоб я став пристойним?
– Трішки, не надто.
– Ну, то від сьогоднішнього вечора буду пристойним, як Стефано.
– Я ж сказала: без перебільшень!
Я терпіти не могла тих балачок. Вони розмовляли так, ніби були переконані, що я, мої брати й сестра нічого не розуміємо. А може, були впевнені, що розуміємо кожен натяк, але вважали, що саме так слід учити дітей, як бути чоловіками й жінками. Знесилена власними переживаннями, я ледве стримувалася, щоб не закричати,
