як то роблять моделі. Швачка клялася, що адреси вона нікому не дала, хоча відмовляти Карозоне і Де Сіка їй здалося дуже неввічливим, зважаючи на те, які це відомі особи.
Я звернула увагу, що, слухаючи розповідь швачки, Стефано ставав дедалі люб’язнішим. Заговорив привітно, почав розпитувати про подробиці. Коли ми звідти пішли, забравши світлину, настрій у нього поліпшився і розмова вже була не такою сумною, як дорогою сюди. Стефано був веселий, говорив про Лілу з гордістю власника рідкісної коштовності, яка надає йому престижу. Звичайно, він і надалі просив у мене допомоги. І перш ніж попрощатися перед дверима мого дому, він змусив мене ще раз пообіцяти, що я постараюся пояснити Лілі, як треба і як не треба робити. Та тепер він говорив про Лілу вже не як про некеровану особу, а як про щось на кшталт дорогоцінної рідини, закритої в посудині, що належить йому. Протягом наступних днів Стефано тільки те й робив, що розповідав усім підряд у крамниці про Карозоне і Де Сіка, тому про це стало відомо геть усім. І потім Нунція, мати Ліли, усе життя розповідала, що її донька могла стати співачкою або актрисою, знятися у фільмі «Одруження по-італійськи» чи навіть стати єгипетською принцесою, якби не ввічливість швачки і не те, що у шістнадцять років вона вийшла заміж за Стефано Карраччі.
19
Учителька хімії мене пожаліла (а може, то за мене поклопоталася Ґальяні) і подарувала мені трійку. Мене перевели на наступний курс з усіма сімками з гуманітарних предметів, усіма шістками з точних, трійкою з релігії і вперше – вісімкою з поведінки: доказ того, що священик, як і більшість членів класної ради, насправді мені так і не вибачив. Мене це засмутило, бо я вже давно вважала свою суперечку з викладачем релігії щодо Святого Духу необдуманою витівкою і жалкувала, що не послухала тоді Альфонсо, який намагався втримати мене від того вчинку. Звичайно, ніякої стипендії у мене тепер не було, і мати розсердилася, кричала, що треба було вчитися, а не марнувати час із Антоніо. Я через це впала у відчай і заявила, що не хочу більше вчитися. Вона занесла було руку, щоб вліпити мені ляпасу, але побоялася розбити окуляри і кинулася шукати вибивачку для килимів. Так що для мене настали геть чорні дні. Єдине, що мене втішило тоді, це пакунок від Ґальяні – мені передав його прибиральник, коли я вранці прийшла до ліцею дізнатися оцінки. У тому пакунку були книжки, але не художні. То була науково-популярна література, сповнена міркувань і роздумів, – делікатний натяк на віру в мене. Але цього виявилося не досить, щоб мені зарадити.
Мене гризли страхи й відчуття, що я в усьому помиляюся, що б не робила. Я шукала зустрічей з колишнім хлопцем, удома й на роботі, але йому завжди вдавалося мене уникнути. Я зазирнула до ковбасної крамниці попросити Аду про допомогу. Вона говорила зі мною холодно, сказала, що її брат не хоче мене більше бачити, і з того дня щоразу, коли ми з нею зустрічалися, відверталася. Тепер, коли занять у ліцеї не було, кожен ранок для мене ставав справжньою мукою, ніби мене щосили гепали чимось по голові. Спершу
