велике моє фото і повісити його у крамниці на площі дей Мартірі.
– І ти погодилася?
– Я сказала, що він мусить говорити про це з тобою.
Стефано вкинув до рота решту трубочки, облизав пальці. Додав, ніби то було найголовніше, що його непокоїло у цій справі:
– Бачиш, що мені доводиться робити через тебе? Тепер завтра я змушений буду марнувати час на балачки зі швачкою на Реттіфіло!
Зітхнув, звернувся до мене:
– Лену, ти в нас порядна дівчина, поясни своїй подрузі, що я в цьому районі працюю і що вона не має виставляти мене дурнем! Гарної неділі, передавай мої щирі вітання батькам!
І пішов до ванної.
Ліла зневажливо скривилася, стенула плечима і повела мене до дверей.
– Якщо хочеш, я залишуся, – запропонувала я.
– Та ну його, виродок, не звертай уваги.
Передражнила басом, імітуючи голос чоловіка: «Поясни своїй подрузі, що я в цьому районі працюю і що вона не має виставляти мене дурнем!» Від цього в її очах заблищали веселі вогники.
– А якщо він тебе відлупцює?
– Та що мені від того? Заживе з часом – стану ще краща!
Уже на сходах повторила мені чоловічим басом: «Лену, я у цьому районі працюю». Я відчула, що маю їй підіграти, і пошепки передражнила Антоніо: «Дякую, але не треба було». Ми ніби побачили самих себе збоку: обидві ображені на своїх чоловіків, стоїмо на порозі, захоплені жіночими балачками, – і розсміялися. Я сказала: «Хто їх розбере, цих чоловіків! Що не зробиш – усе їм не так!» Обняла її міцно і пішла. Та не встигла я навіть спуститися до дверей під’їзду, як почула голосну лайку Стефано. Його голос був страшний, людожерський, як колись у його батька.
17
Уже повертаючись додому, я розхвилювалася за нас обох. А раптом Стефано її вб’є? А раптом Антоніо мене вб’є? Охоплена страхом, я прискорила крок, ідучи запиленими недільними вулицями, що починали порожніти перед обідом. Як же важко жити, як важко не порушити жодного з неписаних суворих чоловічих правил! Ліла, чи то з прихованим розрахунком, чи то просто на зло, принизила свого чоловіка тим, що пішла фліртувати на очах у всіх – вона, синьйора Карраччі! – зі своїм колишнім залицяльником Марчелло Соларою. Я мимоволі, тобто вважаючи, що чиню добре, подалася просити за Антоніо у тих, хто кілька років тому збезчестив його сестру, хто колись віддубасив його до крові і кого він сам колись сильно відлупцював. Зайшовши до нашого двору, я почула, як мене хтось кличе, і аж підстрибнула від несподіванки. То був він, чекав біля вікна, поки я повернусь.
Він вийшов надвір, і я злякалася. Подумала: у нього, напевне, ніж. Але він розмовляв зі мною спокійно й відсторонено, весь час тримаючи руки глибоко в кишенях і не наважуючись їх витягти. Сказав, що я принизила його перед тими, кого він зневажає найбільше у світі. Сказав, що я виставила його телепнем, який ховається за жіночу спідницю. Сказав, що він ні перед ким не стане на коліна і краще сто разів відслужить в армії, краще вже загине там, аніж цілуватиме руку Марчелло. Сказав, що якби про це дізналися Пасквале й Енцо,
