серед юрми студентів, не було його й надворі. Він вийшов серед останніх, із ще більш невдоволеним, аніж зазвичай, виразом обличчя. Я радісно рушила йому назустріч, розмахуючи аркушем, обсипала його щедрими компліментами, не скупилася на похвалу. Він вислухав мене нахмурено, потім забрав аркуш, зібгав його зі злістю і викинув.
– Ґальяні сказала, що не годиться.
Я знітилася.
– Чому це?
Він невдоволено скривився і махнув рукою: не зважай.
– Дякую все одно, – промовив він через силу і несподівано нахилився й поцілував мене у щоку.
Після нашого поцілунку на Іскії ми жодного разу одне одного не торкалися, навіть руки не тиснули. Від цього нового, ще незвичного тоді способу прощання я заклякла на місці. Ніно ані запропонував піти разом, ані сказав «чао» – на цьому все закінчилося. Я стояла – без сил, без голосу – і дивилася, як він віддаляється.
І тут сталися дві дуже неприємні події, одна за одною. Спочатку з якогось провулка вигулькнула дівчина, без сумніву молодша за мене, яка вразила мене своєю чистою вродою: струнка, пряме чорне волосся до пояса, у кожному жесті й русі – витонченість, у кожній деталі весняного одягу – виважена елегантність. Підійшла до Ніно, той обняв її за плечі, вона потягнулася до нього обличчям. Їхній поцілунок не мав нічого спільного з тим, яким Ніно нагородив мене перед цим. Відразу по тому я помітила на розі вулиці Антоніо. Він мав бути на роботі, а замість цього прийшов мене зустріти. Хтозна, як давно він там стояв.
14
Важко було його переконати, що побачене ним на власні очі – зовсім не те, що він вже давно підозрював, а лише дружня поведінка, без якогось підтексту. «У нього вже є дівчина, – сказала я йому, – ти ж сам бачив». Але він, напевне, відчув у моєму голосі нотки страждання. Почав мені погрожувати, у нього затремтіла нижня губа, руки. Тоді я пробурмотіла, що мені все це набридло і я хочу його покинути. Він дав себе вмовити, ми помирилися. Але відтоді він довіряв мені ще менше, а страх піти до армії остаточно злився у його свідомості зі страхом віддати мене Ніно. Він усе частіше тікав з роботи, щоб, як він казав, привітатися зі мною. Насправді він хотів спіймати мене на гарячому і переконатися, що я таки його зраджую. Що він робив би далі – і сам не знав.
Якось його сестра Ада побачила мене, коли я проходила повз ковбасну крамницю, де вона вже давно працювала на превелику втіху собі й Стефано. Вона вискочила з магазину й наздогнала мене. На ній був засмальцьований білий робочий халат до колін, але все одно вона мала чепурний вигляд. З підмальованих помадою губ, підфарбованих очей, заколок у волоссі можна було здогадатися, що під тим халатом вона одягнена, як на свято. Ада сказала, що їй треба зі мною поговорити, і ми домовилися зустрітися у дворі перед вечерею. Вона прибігла з крамниці засапана, разом із Пасквале, який зустрів її з роботи.
Говорили зі мною вони разом: то він два слова ніяково, то вона. Я зрозуміла, що вони дуже стурбовані: Антоніо дратувався без очевидної причини, не виявляв
