Я відповіла: «А хто каже, що я все це хочу?» Він заперечив: «Бо ти завжди хочеш робити те, що робить Ліла». Я образилася, ми посварилися. Я була незалежною. Займалася тим, що сама хотіла, училася, горбилася й сліпла над підручниками. Я крикнула йому, що він мене зовсім не розуміє, що таким чином хоче принизити й образити, і втекла.
Та Антоніо мене розумів, навіть занадто добре. Із кожним днем дім моєї подруги все більше мене зачаровував, перетворюючись на незвичайне місце, де я могла мати все, що забажається, місце, далеке від злиденної сірості старих будинків, у яких ми виросли, від стін із порепаною фарбою, потрісканих дверей, старезних речей, одних і тих самих із року в рік. Ліла намагалася мене не турбувати, я сама її кликала: хочу пити, хочу їсти, увімкнімо телевізор, подивімося ось це. До навчання охоти в мене не було, училася я через силу. Інколи просила, щоб вона мене послухала, коли повторювала щось уголос. Вона всідалася на канапу, я – за стіл. Показувала їй, які сторінки слід повторювати, і вона перевіряла, рядок за рядком.
Тоді я й помітила, як змінилося її ставлення до книжок. Тепер вони її відлякували. Не бувало такого, як раніше, щоб вона мною командувала, нав’язувала мені свій ритм, бо їй вистачало кількох фраз, щоб осягнути загальний зміст і засвоїти його настільки, щоб казати: ось це найголовніше, відштовхуйся від нього. Коли вона, перевіряючи мої слова за підручником, помічала, що я помилилася, то говорила мені про це з тисячами вибачень: «Може, я щось не так зрозуміла, краще поглянь сама». Здавалося, вона ніби не усвідомлювала: її здатність схоплювати все на ходу без будь-яких зусиль нікуди не поділася. Але я це розуміла. Бачила, наприклад, що хімія, яка мені здавалася неймовірно нудною, змушувала її примружувати очі, як зазвичай, і мені досить було двох її зауважень, щоб прокинутися від дрімоти і теж захопитися. Бачила, що їй досить півсторінки підручника з філософії, щоб установити несподіваний зв’язок між Анаксагором і його порядком, який інтелект накладає на хаос матеріального світу, та таблицею Менделєєва. Але частіше за все у мене виникало враження, ніби вона усвідомлює невідповідність власних знань, незрілість спостережень і висновків і навмисно себе зупиняє. Як тільки помічала, що занадто захопилася, відступала, наче перед пасткою, і бурмотіла: «Добре тобі, що розумієш, а мені от невтямки, про що ти говориш».
Якось вона різко закрила книжку і промовила роздратовано:
– Досить!
– Чому?
– Тому що мені набридло, завжди одне й те саме: усередині маленького є дещо менше, що хоче вискочити назовні; а ззовні великого є дещо більше, що хоче його втримати в собі. Піду я краще куховарити.
Але в ту мить я не вчила нічого такого, що мало б якийсь очевидний зв’язок із малим і великим. Її роздратували, а можливо, налякали власні здібності до навчання, тому вона перескочила на інше.
На що?
Готувала вечерю, до блиску прибирала в домі, дивилася телевізор на мінімальній
