не ненависним Марчелло, а хлопцем, якому вона освідчилася, з яким одружилася і з яким вирішила прожити життя, то тепер брала на себе весь тягар власного вибору. Але мені не все було ясно. Для мене Ліла – це Ліла, а не типова жінка з нашого району. У наших матерів після ляпасу від чоловіка не з’являвся на обличчі такий вираз холодної зневаги. Вони впадали у відчай, плакали, ображалися на свого чоловіка, лаяли його позаочі, але – хтось більше, хтось менше – і далі його поважали (мою матір, наприклад, безмірно захоплював гнів батька). А от Ліла виявляла холодність без поваги. Я сказала їй:
– Мені з Антоніо добре, хоч я його і не кохаю.
І сподівалася, що вона, як то бувало між нами раніше, розпізнає у цих словах купу прихованих смислів. Таким чином я ніби казала їй: хоч я кохаю Ніно, я отримую фізичну насолоду від думок про Антоніо, його поцілунки, наші з ним обійми та пестощі на ставках. У моєму випадку кохання пов’язане не з фізичним задоволенням, і навіть не з повагою. Отже, можливо, лайно й приниження починаються потім, коли чоловік підкоряє тебе собі, ґвалтує, як йому забажається, тільки тому, що тепер ти належиш йому, і не важливо, чи є кохання, чи немає, чи є повага, чи немає? Що відбувається, коли лежиш у ліжку під чоловіком? У неї вже таке було, і мені хотілося, щоб вона про це розказала. Замість цього вона відповіла жартом: «Тим краще для тебе, якщо тобі з ним добре». І повела мене до спальні, вікно якої виходило на залізничну колію. Там були голі стіни й зовсім мало меблів: письмовий стіл, стілець, розкладне ліжко.
– Тобі тут подобається?
– Ні.
– То сідай і вчися!
І вийшла, зачинивши за собою двері.
Тут стояв запах вогкості, і відчувався він сильніше, аніж в інших кімнатах. Я визирнула з вікна. Із більшим задоволенням я б з нею ще потеревенила. Та я одразу зрозуміла, що Альфонсо розповів їй про мої прогулювання, можливо, навіть про погані оцінки, а тому вона хотіла відродити в мені – якщо доведеться, то і силоміць, – мою мудрість, яку завжди в мені вбачала. Краще вже так. Я чула, як вона ходила по квартирі, комусь телефонувала. Мене вразило, що вона, вітаючись, каже не «Алло, це Ліна» чи «Це Ліна Черулло», а «Алло, це синьйора Карраччі». Я всілася за стіл, розгорнула підручник з історії і змусила себе вчитися.
11
Останні тижні навчального року виявилися невдалими. Будинок, у якому розташовувався ліцей, був у незадовільному стані, під час дощу в класах капало зі стелі, а якось після сильної грози за кілька метрів від ліцею провалилася дорога. Через це нам наказали ходити на навчання через день, ми мали більше вчитися вдома, ніж у класі, і викладачі задавали нам стільки, що голова йшла обертом. Так, незважаючи на нарікання матері, я взяла звичай після занять іти відразу до Ліли.
Приходила десь о другій, кидала біля порогу книжки. Ліла робила мені бутерброди: з шинкою, сиром, ковбасою – із чим завгодно. Такої розкоші в нашому домі ніколи не бувало. Яким же звабливим був аромат свіжого хліба, якою смачною видавалася начинка, особливо шинка, насиченого червоного кольору з білою облямівкою. Я накидалася на їжу, а Ліла тим часом готувала мені каву. Після недовгої розмови вона зачиняла мене у кімнаті
