хоче Ліла», – сказала я про себе. Але як важко було позбутися амбіцій, пов’язаних із навчанням! Ноги самі понесли мене до ліцею саме в той час, коли закінчувалися уроки. Я побоювалася, що мене можуть побачити викладачі, але водночас усвідомлювала, що хочу, щоб вони мене побачили. Мені кортіло, щоб мене помітили раз і назавжди не як ученицю-відмінницю або щоб ухопили за вухо і змусили знову вчитися.
Почали виходити перші учні. Я почула, що мене хтось покликав. То був Альфонсо. Він чекав на Марізу, але вона запізнювалася.
– То ви тепер зустрічаєтеся? – запитала я в нього насмішкувато.
– Та ні, то вона собі таке втокмачила.
– Брехун!
– Це ти брехуха! Казала, що хворієш, а сама – погляньте-но! – цвіте і пахне! Ґальяні повсякчас питає про тебе, я сказав, що в тебе висока температура.
– Так і є!
– Авжеж! Воно й видно!
Він тримав під пахвою кілька книжок, перев’язаних гумовою стрічкою. Його обличчя мало змарнілий вигляд після напруженого навчання. Невже у тілі Альфонсо, незважаючи на його вразливість і доброту, теж ховався дон Акілле, його батько? Невже батьки ніколи не вмирають і їхні діти попри все змушені тримати їх у собі? Отже, з мене теж колись вигулькне моя мати зі своєю кульгавою ходою, як невідворотна доля?
Я запитала в нього:
– Ти бачив, що твій брат зробив з Лілою?
Альфонсо знітився:
– Так.
– І ти йому нічого не кажеш?
– Треба знати, що Ліла йому зробила.
– А ти міг би скоїти таке з Марізою?
Він ніяково усміхнувся:
– Ні.
– Ти впевнений?
– Так.
– Чому?
– Тому що я знаю тебе, ми з тобою спілкуємося, разом навчаємося.
Спочатку я не второпала, до чого тут оте «я знаю тебе, ми з тобою спілкуємося, разом навчаємося». Аж раптом я побачила Марізу в кінці вулиці, вона бігла, бо запізнювалася.
– Он твоя дівчина, – промовила я.
Він навіть не обернувся, стенув плечима, пробурмотів:
– Прошу тебе, повертайся до ліцею.
– Я нездужаю, – відрубала я і пішла геть.
Мені не хотілося навіть вітатися з сестрою Ніно, будь-яка згадка про нього мене бентежила. А от туманні слова Альфонсо мене потішили, дорогою я ще раз прокрутила їх у голові. Він сказав, що нізащо б не підняв руку на майбутню дружину, тому що знав мене, тому що ми з ним спілкувалися, сиділи за однією партою. Він висловився із беззахисною щирістю, не боячись наділити мене здатністю якось впливати на його – хлопця! – поведінку і вчинки. Я була вдячна йому за цей незграбно висловлений натяк, що мене порадував і змусив замислитися. Коли впевненість у чомусь і так уже нетривка, досить якоїсь дрібниці, щоб її зруйнувати. Наступного дня я підробила підпис матері на записці про власне нездужання і повернулася до ліцею. Того вечора на ставках, обіймаючи Антоніо, щоб
