міг стримуватися і запитав, чи вона досі сердиться. Ліла заперечно похитала головою, і то була правда. Почувши те запитання, вона сама собі здивувалася: у душі не лишилося навіть краплі образи на Солару, батька, брата, Стефано. За лічені години її мислення зовсім змінилося. Несподівано їй узагалі стало байдуже до черевиків; вона навіть не могла зрозуміти, чому так розлютилася, коли побачила їх на Марчелло. Тепер її жахала і мучила обручка, що виблискувала на її підмізинному пальці. Знову пригадався весь цей день: церква, вінчання, весілля. «Що я наробила, – думала вона, захмеліла від вина, – і що це за золоте кільце, що за блискучий нуль, у який я вставила палець?» Такий самий був на Стефано, виблискував на вкритому чорним волоссям пальці – «кошлаті пальці», так писалося у книжках. Вона пригадала його у купальному костюмі якось на морі. Довгий тулуб, завеликі колінні чашечки, схожі на перевернуті каструлі. У його образі не було жодної риси, яка б викликала в неї хоч якесь захоплення. Він був істотою, з якою – вона це вже знала напевне! – її нічого не пов’язувало, але він сидів тут поруч – у піджаку й краватці, ворушив товстими губами, чухав м’ясисту мочку вуха і час від часу наколював виделкою їжу з її тарілки, щоб покуштувати. Він не мав нічого спільного з продавцем ковбас, що привернув її увагу, з амбітним, упевненим в собі, але разом з тим добре вихованим хлопцем, з нареченим, що був уранці в церкві. Хижо поблискували його білі-пребілі зуби, у темному отворі рота ворушився червоний язик; щось у ньому та навколо нього для Ліли ніби зламалося. У той час як вони сиділи за столом у ресторані серед метушливих офіціантів, уся послідовність подій, що привела її сюди, до Амальфі, видалася абсолютно нелогічною і водночас нестерпно реальною. І у той час, коли та невпізнанна істота підбадьорилася, із полегшенням вирішивши, що буря минула і дружина зрозуміла причини його вчинків і прийняла їх, у Ліли промайнула думка, чи не вкрасти зі столу ніж, щоб потім засадити йому в горло в номері, як тільки він спробує її торкнутися.
Зрештою вона цього не зробила. Бо в тому ресторані, за тим столом, задурманена вином і своїм заміжжям – від сукні нареченої і до обручки, – вона вирішила для себе, що в усьому цьому немає ніякого сенсу, а тому і можливі претензії Стефано в сексуальному плані їй теж здавалися безглуздими, насамперед – для нього самого. Отож спершу вона поміркувала, як можна взяти ніж (накрити його серветкою, яку тримає на колінах, покласти серветку із загорнутим ножем знову на коліна, повернутися по сумку і непомітно впустити його всередину, а потім покласти серветку на місце), але врешті передумала. Ті гвинтики, які утримували разом її новий статус дружини, ресторан, Амальфі, здавалися їй такими ослабленими, що наприкінці вечері вона майже не чула голосу Стефано: у неї гуділо у вухах від безладної суміші звуків довкілля, власних думок і внутрішніх голосів.
Дорогою до готелю Стефано став говорити їй про позитивні риси Солар. Мовляв, вони знають потрібних людей з мерії, зв’язаних з ватажками Зірки й Корони, із членами ІСР
