цигарку, ухопив мене за зап’ястя, стиснувши щосили, і крикнув – придушеним у горлі криком, – що він прийшов сюди заради мене, лише заради мене, і що то я наполягла на тому, щоб він був поряд – у церкві й на весіллі; то я змусила його присягтися, що він не покине мене навіть на хвилину. Отож він, як останній бовдур, заліз у борги до синьйори Солари, щоб пошити собі святковий костюм, щоб зробити мені приємне, щоб зробити все так, як я просила, навіть хвилини не побув із матір’ю, братами й сестрою.
– А де подяка? Подяка за все: ти поводишся зі мною як із недоумком, увесь час проговорила з синком поета, принизила мене перед усіма друзями, виставила мене ідіотом, тому що я для тебе – порожнє місце, бо ти вся така розумна і вчена, а я – ні, я не розумію тих речей, про які ти говориш! І правда, щира правда, що не розумію! Але ж, дідько тебе забирай, Лену, поглянь на мене, глянь мені в очі! Ти що, думаєш, що можеш помикати мною, як собачам?! Думаєш, я не можу сказати: «Досить»? А от і помиляєшся! Ти вважаєш, що все знаєш, а насправді не знаєш нічого! Якщо зараз я погоджуся і ми разом вийдемо через оці двері, а потім я дізнаюся, що ти нишком зустрічаєшся у школі чи ще десь з отим виродком Ніно Сарраторе, я тебе вб’ю, Лену, уб’ю! Так що подумай як слід, – у відчаї вигукнув він, – чи не краще залишити мене тут, зараз, краще для тебе!
А сам дивився на мене широко розплющеними очима, червоними від стримуваних сліз, викрикував мені в обличчя слова без крику, з роздутими чорними ніздрями. І на його обличчі читалося таке страждання, що, здавалося, воно зараз розірве його ізсередини, бо слова, які клекотять отак у горлі й у грудях, не знаходячи собі виходу, перетворюються на гострі шматки заліза й розсікають легені й глотку.
Підсвідомо я потребувала такої агресивної реакції. Стиснуте, мов лещатами, зап’ястя, страх бути битою, його сповнені болю і розпачу слова, що лилися рікою, утішили мене: хоч хтось через мене переймався.
– Відпусти, мені боляче, – пробурмотіла я.
Він повільно відпустив руку, але не зводив з мене погляду. Я мала дати йому трішки уваги й поваги, довіритися йому; тим часом зап’ястя в мене посиніло.
– Ну, то що ти вирішила? – запитав він у мене.
– Я хочу бути з тобою, – відповіла я насуплено.
Антоніо з полегшенням видихнув, очі наповнилися сльозами, і він відвернувся, нібито дивлячись на море, щоб виграти трішки часу і заспокоїтися.
Згодом ми вже були на вулиці. Ми не стали чекати на Пасквале, Енцо, дівчат, ні з ким не попрощалися. Найважливішим було втекти від моєї матері, щоб вона не побачила нас разом, отож ми пішли пішки; уже стемніло. Спочатку ми просто йшли поряд, не торкаючись одне одного. Потім Антоніо несміливо обійняв мене за плечі. Так він ніби просив вибачення, ніби то була його вина. Оскільки він справді мене кохав, то вирішив ставитися до тих годин, які я, зваблива й зваблена, на його очах провела з Ніно, як до тимчасового затьмарення.
– Я поставив тобі синець? – спитав він, намагаючись взяти мене за руку.
Я промовчала. Він притис мене рукою, що лежала на моєму плечі, до
