сама не знаю чому. Моє серце калатало, мов навіжене, думки й почуття плуталися. Можливо, я хотіла, щоб вона сама сказала мені в обличчя, що нашій дружбі настав край. А може, я хотіла крикнути їй, що вирішила покинути навчання, теж вийти заміж, жити в Антоніо, з його матір’ю, братами й сестрою, мити сходи разом із божевільною Меліною. Я швидким кроком перейшла через двір, побачила, як вона заходить у двері будинку, де жила свекруха. Зайшла і собі до під’їзду, того самого, у якому ми малими йшли до дона Акілле по ляльок. Покликала її, вона обернулася.
– Ти повернулася, – промовила я.
– Так.
– А чому до мене не прийшла?
– Не хотіла, щоб ти мене бачила.
– Іншим можна, а мені – ні?
– До інших мені байдуже, а до тебе – ні.
Я збентежено дивилась на неї. Що саме я не мала бачити? Я піднялася на кілька сходинок, що нас розділяли, обережно прибрала з її обличчя хустинку, зняла окуляри.
6
Зараз, розповідаючи про її весільну подорож, я ще раз прокручую в голові ті події, про які дізналася не лише з розповіді Ліли на сходах, а й пізніше з її зошитів. Я несправедливо обмовляла її, бо повірила, що вона легко погодилася на приниження, як почувалася приниженою я, коли Ніно вийшов із банкетної зали під час весілля. Я навмисне думала про неї погано, щоб зменшити біль втрати. Ось вона постає в моїй уяві: майже наприкінці свята Ліла в синьому капелюшку й світло-блакитному костюмі сіла у кабріолет. Її очі палали гнівом, і, щойно автівка від’їхала, вона накинулася на Стефано з найбруднішою лайкою та найобразливішими висловами, які тільки можна вигадати для чоловіка з нашого району.
Він незворушно вислухав усе зі своєю звичною натягнутою усмішкою, не зронивши жодного слова, і врешті вона замовкла. Але мовчання тривало недовго. Ліла заговорила знову, цього разу спокійно, хіба що важко дихаючи. Вона заявила, що не має жодного наміру залишатися в автівці ані хвилини, що їй гидко навіть дихати з ним одним повітрям, а тому хоче вийти з машини негайно. Стефано побачив, що її обличчя справді скривилося від відрази, але продовжував мовчки їхати далі, аж поки вона знову не почала кричати, вимагаючи, щоб він зупинився. Тоді він з’їхав на узбіччя, але коли Ліла спробувала була відчинити дверцята, він міцно вхопив її за руку вище ліктя.
– А тепер послухай мене, – промовив він тихо, – на те, що сталося, є свої вагомі причини.
І він спокійно пояснив, як усе відбулося. Для того щоб не дати взуттєвій фабриці зачинитися ще до того, як вона по-справжньому запрацює, довелося увійти в долю із Сільвіо Соларою та його синами – єдиними, хто міг гарантувати не тільки розміщення взуття для продажу у найкращих крамницях міста, а й відкриття восени окремої крамниці на площі дей Мартірі, де продаватимуться лише моделі марки «Черулло».
– Та яке мені діло до твоїх справ?! – перебила його Ліла, намагаючись вирватися.
– Мої справи тепер і твої теж, ти – моя дружина.
