що ні. Вона всілася на край ванни, мимоволі порівняла її із тією, що в їхньому новому домі, подумала, що їхня набагато краща. І її рушники теж значно якісніші. Її, їхні? Кому насправді належали рушники, ванна, усе? Її роздратувала думка, що володіння всіма тими гарними новими речами гарантовано їй прізвищем чоловіка, який чекає на неї по той бік дверей. Власність Карраччі, і вона теж була власністю Карраччі. Стефано постукав у двері.
– Що ти там робиш? Усе гаразд?
Вона не відповіла.
Чоловік зачекав ще трохи, згодом постукав знову. Оскільки не було жодної реакції, він нервово посмикав за ручку і промовив удавано жартівливим тоном:
– Мені що, виламати двері?
Ліла не сумнівалася, що він на це здатний: той незнайомець, що чекав на неї по той бік дверей, був здатним на все. «Та і я сама, – спало їй на думку, – теж здатна на все». Вона роздягнулася, помилася, одягла нічну сорочку з ненавистю до себе за ту ретельність, з якою сама ж вибирала її кілька місяців тому. Стефано (уже навіть його ім’я не відповідало манерам і почуттям, побаченим та пережитим протягом останніх годин) сидів у піжамі на спинці ліжка і скочив на ноги, щойно вона вийшла.
– Довго ж ти чепурилася!
– Скільки треба було.
– Яка ти гарна!
– Я втомилася, хочу спати.
– Потім виспимося.
– Ні, зараз. Ти – на своєму боці, а я – на своєму.
– Добре-добре, ходи сюди.
– Я серйозно тобі кажу.
– І я теж.
Стефано гигикнув, спробував ухопити її за руку. Вона відсахнулася, і він спохмурнів.
– Що з тобою?
Ліла завагалася. Вона спробувала підшукати відповідні слова, промовила тихо:
– Я тебе не хочу.
Стефано зачудовано покрутив головою, ніби ті чотири слова були сказані якоюсь незнайомою йому мовою. Пробурмотів, що чекав на цю мить уже так давно, день і ніч. «Будь ласка, – почав умовляти він і, зі зніченою усмішкою, майже у відчаї вказав рукою на бордові піжамні штани, – бачиш, що зі мною робиться від одного лише погляду на тебе?» Вона мимоволі глянула йому нижче пояса, не втрималась від відразливої гримаси і одразу відвела очі.
Тут Стефано зрозумів, що вона зараз знову зачиниться у ванній, звірячим рухом ухопив її за талію, підняв і кинув на ліжко. Що відбувалося? Було ясно, що він не хотів її розуміти. Йому здавалося, що тоді, у ресторані, вони помирилися, і тепер він думав: «Чому Ліла так поводиться? Бо ще зовсім юна?» Тож він ліг поряд, сміючись і намагаючись її заспокоїти:
– Це чудово, – сказав він, – не бійся. Я тебе дуже кохаю, більше, ніж матір і сестру.
Але це не спрацювало, вона вже намагалася підвестися, щоб утекти. Як же складно мати справу з цією дівчиною: її «так» означає «ні», а «ні» значить «так»! Стефано пробурчав: «Годі вже капризувати!» І спробував було знову її вхопити, але вона відбрикувалася.
