Дон Акілле відроджувався із бруду району, живлячись плоттю власного сина. Батько продирався крізь його шкіру, змінював його погляд, виривався назовні з його тіла. І ось він уже тут: розриває їй сорочку, оголює груди, несамовито мне їх руками, нахиляється й кусає її за соски. А коли вона, – як то їй завжди вдавалося, – зуміла приборкати страх і спробувала скинути його з себе, щосили вхопивши його за волосся і вкусивши до крові, він на мить відхилився, упіймав її за руки, притис їх товстими зігнутими в колінах ногами і промовив зневажливо: «Що ти робиш, лежи сумирно! Ти тоненька, мов очеретина, якщо захочу – розламаю на друзки!» Та Ліла не заспокоїлася, знову намагалася вкусити його, вигнулася дугою, щоб вивільнитися з-під його важкого тіла. Марно! Тепер руки в нього були вільні, він нахилився і кінчиками пальців легенько бив її по обличчю, примовляючи: «Хочеш поглянути, який він великий, так? Скажи, що хочеш!» Урешті витягнув зі штанів свій товстий член – він здався їй якоюсь бридкою лялькою без рук і без ніг, що нависала й хиталася над нею, ніби намагаючись відірватися від ще більшої ляльки, яка хрипко примовляла: «Зараз я дам тобі його спробувати, Ліно. Поглянь, який красень! Такого більше ні в кого нема!» А оскільки вона і далі опиралася, він зацідив їй два ляпаси – спершу долонею, потім ребром долоні. Удари виявилися такої сили, що Лілі стало ясно: якщо вона й надалі пручатиметься, він точно її вб’є – не він, так дон Акілле. Адже його боялися всі в районі саме тому, що він запросто міг кинути когось об стовбур дерева або об стіну. І вона припинила боротьбу, забулася у своєму страхові, куди не досягали звуки, а він у цей час стягував з неї нічну сорочку і шепотів на вухо: «Ти навіть уявити собі не можеш, як я тебе кохаю. Але скоро ти зрозумієш. Уже завтра сама прийдеш мене просити, щоб я з тобою покохався, як оце зараз. Благатимеш мене на колінах, а я скажу тобі: добре, але тільки якщо будеш слухняною. І ти будеш слухняною!»
Коли після кількох незграбних спроб він із неймовірною жорстокістю увійшов у неї, Ліла вже була непритомна. Ніч, кімнату, ліжко, його поцілунки, руки на її тілі, будь-які відчуття поглинуло єдине почуття: ненависть до Стефано Карраччі, якого вона ненавиділа що було сил, ненавиділа вагу його тіла на собі, ненавиділа його ім’я та прізвище.
8
До району вони повернулися через чотири дні. Того самого вечора Стефано запросив тестя із тещею та свояка до нової оселі. Більш запобігливим, аніж зазвичай, тоном він попросив Фернандо, щоб той розказав Лілі, як усе відбулося між ними та Сільвіо Соларою. Фернандо крізь зуби невдоволено підтвердив доньці слова Стефано. Відразу по тому Карраччі звернувся до Ріно з проханням пояснити, чому вони врешті за загальною згодою, хоча й неохоче, вирішили віддати Марчелло ті черевики, які він так хотів. Ріно повчальним тоном заявив: «У деяких ситуаціях немає іншого виходу». А потім одразу перескочив на ту халепу, в яку загнали себе Пасквале, Антоніо й Енцо, напавши на братів Солар і розбивши їхню машину.
– І знаєш, хто ризикував найбільше? – сказав він, нахилившись до
