мого купання, мого захоплення виглядом власного волосся я почула, як вона замовила новий фен, а коли його прислали, хотіла подарувати мені. Промовляла своє особливе заклинання («Алло, це синьйора Карраччі») – і ось уже торгувалася, допитувалася, відмовлялася, купувала. Не платила: продавці всі були з нашого району, добре знали Стефано. Вона лише підписувалася: Ліна Карраччі – ім’я і прізвище, як навчила вчителька Олів’єро, а далі – підпис, виведений зосереджено, ніби домашнє завдання, навіть не перевіривши товар, наче ті знаки на папері були важливішими, аніж отримані покупки.
Вона також купила великі зелені альбоми з квітковим орнаментом для весільних світлин. Замовила для мене купу фото, на яких була я, мої батьки, брати й сестра, навіть ті, що з Антоніо. Зателефонувала і замовила у фотографа додаткові копії. На одній з них я помітила Ніно. Там були Альфонсо, Маріза і зовсім скраю, на півобличчя – лише чуб, ніс і рот – Ніно.
– Можна, я і цю візьму? – насмілилася попросити я зніяковіло.
– Але ж тебе тут немає.
– Я стою он, спиною.
– Добре, якщо хочеш, я скажу, щоб тобі її надрукували.
Я відразу передумала:
– Та ні, не треба.
– Чому? Це просто!
– Ні.
Але найбільше враження на мене справила покупка проектора. Нарешті проявили відео з весілля. Увечері прийшов фотограф із проектором, щоб показати фільм молодятам та їхнім родичам. Ліла поцікавилася, скільки коштує той апарат, замовила такий собі додому і запросила мене разом переглянути відеоплівку. Поставила проектор на стіл у їдальні, зняла зі стіни картину, на якій було намальоване море під час шторму, вставила плівку, опустила жалюзі, і по білій стіні побігли зображення. Справжнє диво: фільм був кольоровий, усього кілька хвилин, але я аж рота роззявила від подиву. Знову побачила, як вона заходить до церкви під руку з Фернандо, а згодом виходить зі Стефано, як вони весело прогулюються парком Пам’яті, як та прогулянка завершується довгим поцілунком, як вони заходять до ресторану. Я спостерігала на екрані за їхнім танцем, родичами і гостями, які їли чи танцювали, нарізанням торта, роздачею бонбоньєрок, жартами й привітаннями, веселим Стефано, надутою Лілою – обоє вже перевдяглися в дорогу.
Перш за все мене вразила я сама. На відео я з’являлася двічі. Спершу біля паперті разом з Антоніо, де я здалася собі товстою, невдоволеною, з окулярами на все обличчя. Удруге я вже сиділа за столом із Ніно. Там я себе ледве впізнала: я сміялася, невимушено й граціозно водила руками, поправляла волосся, гралася браслетом матері в себе на руці. Я здалася собі витонченою і вродливою. Ліна теж вигукнула:
– Поглянь, як гарно ти вийшла!
– Яке там! – вдавано заперечила я.
– Коли ти в доброму гуморі, ти гарна.
На наступних кадрах (я сказала «увімкни знову», і вона не змусила себе прохати двічі)
