можемо скористатися ним для значно кращої реклами взуття «Черулло».
Ліла розсміялася і сказала:
– Ти хочеш виставити моє фото у вітрині магазину на площі дей Мартірі?
– Ні, я хочу повісити велике, величезне фото всередині.
Вона замислилася на хвилинку, потім байдуже відповіла:
– Це вам не в мене треба питати, а в Стефано. Він вирішує.
Я помітила, як після цих слів брати здивовано перезирнулися, і зрозуміла, що вони вже обговорювали між собою цей задум і були впевнені, що Ліла на таке нізащо не погодиться. І тепер не могли повірити, що вона не пручається, не каже «ні», а без зайвих балачок підкоряється волі чоловіка. Вони її не впізнавали, і я сама дивувалася, хто це зараз переді мною.
Марчелло, геть блідий, провів нас до дверей, а коли ми вийшли надвір, промовив урочисто:
– Це ми вперше говоримо з тобою, Ліло, після довгої перерви, і я дуже хвилююся. У нас нічого не вийшло, що ж, хай так. Але я не хочу, щоб між нами лишалися якісь незгоди. І ще менше хочу брати на себе чужу вину. Я знаю, що твій чоловік каже, ніби я навмисно, силою вимагав у нього ті черевики. Але клянуся тобі перед Ленуччою: вони з твоїм братом віддали мені черевики з власної волі, щоб довести, що з їхнього боку немає ніякої образи чи ворожості. Я до цього непричетний.
Ліла мовчки слухала його, не перебиваючи, з привітним виразом обличчя. Потім, коли він договорив, вона стала такою, як завжди. Промовила зневажливо:
– Ви як малі діти – звинувачуєте одне одного.
– Не віриш мені?
– Чому ж, Марчé, вірю. Але на те, що кажеш ти, на те, що кажуть вони, мені вже наплювати.
16
Я потягла Лілу до нашого старого двору, мені не терпілося розповісти Антоніо, що я для нього зробила. Я була настільки схвильована, що зізналася їй: як тільки Антоніо трохи заспокоїться, я його покину. Але, занурена у власні думки, вона нічого на це не відповіла.
Я покликала Антоніо з вулиці, він визирнув у вікно, згодом вийшов із серйозним виглядом. Привітався з Лілою, вдавши, що не помічає, як вона вирядилася і нафарбувалася. Більше того, намагався дивитися на неї якомога менше, ніби побоювався, що вона прочитає у нього на обличчі збудження. Я сказала, що в мене зовсім мало часу – тільки на те, щоб розповісти гарні новини. Антоніо вислухав, але щойно я почала говорити, він мимоволі відступив від мене, ніби я погрожувала йому ножем. Незважаючи на це, я радісно закінчила розповідь словами: «Він пообіцяв, що допоможе тобі!» – і попросила Лілу підтвердити:
– Так сказав Марчелло, правда?
Ліла обмежилася кивком. Антоніо зблід, як стіна, на нас навіть не глянув. Буркнув надтріснутим голосом:
– Я ніколи тебе не просив говорити із Соларами.
Ліла відразу втрутилася, збрехавши:
– Це я їй запропонувала.
Антоніо відповів, не дивлячись на неї:
– Дякую, але не треба було.
Попрощався – з нею, не зі мною! – повернувся і зник у дверях будинку.
