які ніколи не порожніють!
Кирило дивився на дівчину, яка змінювалась на очах, коли починала говорити про валькірій. Перед ним була зовсім інша Кіра, очі якої світилися вогнем і, здавалося, від неї самої йде невидиме, але відчутне світло якоїсь непереборної сили. Дівчина то сідала, то різко зривалася з місця, ходила по кімнаті, жестикулювала, то посміхалася, то ставала серйозною або замріяною. Було видно, що вона в захваті від містичних істот, про яких і раніше знала, а зараз по-справжньому відкрила для себе й відчула в повній мірі. Кирило слухав її, не перебиваючи, намагаючись зрозуміти дівчину, відчути те саме, що відчувала вона, і іноді йому здавалося, що перед ним не його Кіра-студентка, а сама валькірія, збуджена після бою, з очима, в яких палахкотів вогонь.
– А що ти, Кирю, знаєш про давньогерманський епос «Пісня про нібелунгів»? – запитала Кіра і, не чекаючи відповіді, захоплено й збуджено продовжила: – Валькірію Сигрдриву розгніваний бог Один позбавив права брати участь у битвах і приспав її. І знаєш за що? Вона не підкорилася наказу бога, і під впливом кохання віддала перемогу не тому воїну. Прекрасна діва на знак покарання спала у вогняному колі, щоб ніхто зі смертних не міг дістатися до неї. Лише сміливий воїн Сигурд зміг наблизитися і поцілунком розбудити Сигрдриву!
– І вони залишилися разом?
– Так! Кохання завжди перемагає всі негаразди! – продовжила Кіра. – Але не повсякчас було так добре в них. Шлюб валькірії зі смертним ставав для неї вироком, бо вона втрачала свою чарівну силу та безсмертя.
– Шкода.
– І мені їх шкода, – вже спокійніше промовила Кіра. – Закохані мають право на щастя. З часом ставлення до валькірій змінилося, трансформувався і їхній зовнішній вигляд. Їх почали зображувати як напівжінок-напівптахів, крила валькірій стали крилами коней, але залишилося головне – оберіг валькірії в наш час – це символ мудрості, справедливості та честі, охоронний символ для воїнів.
Кіра замовкла. Вона сіла поруч з юнаком і замислилась. Кирило знав, що дівчина все ще перебуває під враженням, тож мовчав, не порушуючи тиші, не відволікаючи її від думок.
– Ти себе асоціюєш із однією з валькірій? – запитав згодом Кирило.
– Ні, ти що?!
– То поясни, чим тебе валькірії так приваблюють?
– Не можу сама в цьому розібратися, – зізналася дівчина, – але відчуваю якусь із ними спорідненість чи щось подібне. Вони притягують мене, як магнітом, не сходять з думки… Такі сміливі, зухвалі, сильні і водночас здатні на самопожертву заради кохання… Вони на крилатих конях у небі, серед хмар! Вітер свище у вухах, шарпає їх за довге волосся, а валькірії зі світними мечами! – знову збуджено заговорила Кіра. – Знаєш, я хотіла б побути на їхньому місці хоча б хвилину! Пролетіти на прекрасному крилатому коні серед хмар, щоб відчути безмежну волю, яку можна пізнати лише тоді, коли нічого тебе не стримує, не втискає в установлені суспільством
