яка краса! – захоплено промовила Кіра.
– Так! – погодився хлопець. – Бухта варта того, щоб так важко до неї діставатися! – усміхнувся він, уже оговтавшись від пережитого.
Перед ними відкривалася неймовірна краса! На гірських виступах знайшли собі місце поодинокі дерева та кущі, круті схили прикрасили каперси, огорнувши суворі скелі ніжними, біло-рожевими квітами. Завали каміння утворювали арки, приваблюючи численних дайверів. Провідник розповів, що, на думку дослідників, на цьому місці був вулкан, і бухта Кохання – його складова частина. Також він запропонував поставити намети подалі від берега, бо в будь-який час море може заштормити і знести їх у воду.
– Іноді тут бувають такі шторми, що хвилі сягають вершин цих скель, – розповів юнак, – але сьогодні чудовий день і ми можемо спокійно облаштуватися.
– Спершу треба скупатися! – сказала Кіра, і її всі підтримали.
Важкі наплічники лишилися на березі стерегти одяг молоді, яка наввипередки помчала до моря.
Кіра пірнула з розгону у воду і відчула, як жар тіла миттєво тане в обіймах прохолоди. Освіжившись, вона вийшла на берег, пошукала поглядом друга. Кирило вже чекав на неї, присівши на камінь.
– Ходімо ставити намети, – запропонував він.
Тихий вечір плавно спускався на землю. Монотонний ритм прибою заспокоював, ніби молитва. Було чути шурхотіння прибережних камінців, що їх перекочували хвилі; застигли у тихій дрімоті гори.
Студенти, трохи стомлені, але щасливі, сиділи колом навколо багаття, відсторонені і захищені від навколишнього світу горами, вслухаючись у потріскування головешок та удари прибою по скелях. Усі думки зникали в цьому чарівному місці, з якого нікому не хотілося повертатися.
Після вечері хтось із хлопців дістав гітару і перші акорди доповнили звуки моря.
– Ходімо звідси! – шепнула Кіра Кирилу.
– Я тільки курточку прихоплю про всяк випадок, – сказав він.
– І моє худі візьми в наметі, – поросила Кіра.
Вони пройшлися берегом. Ноги провалювалися в гальці, вода приємно їх лоскотала і пестила. Кіра запропонувала здертися на скелю, щоб звідти милуватися нічним небом та морем.
– Може, не варто? – сказав юнак. – Провідник розповідав, що тут є тиха місцина.
– Де?
– Трохи вище пляжу – невелика печера. Пошукаємо її?
– Гаразд! – погодилась Кіра.
Вони швидко її знайшли, проте довелося піднятися скелею вгору. Звідси відкривався неймовірний пейзаж. Кіра з Кирилом сиділи на чималенькому пласкому камені, простеливши на ньому свій верхній одяг. На небі зарясніли світними зірочками мільярди інших світів, і двоє людей почувалися маленькою їх частиною.
– Зірки чимось схожі на золотий пісок, – тихо промовила Кіра, немов не бажаючи порушити чарівну мить.
– Так, – погодився хлопець, – а гори – на завмерлих велетнів.
Над
