не пасує.
– По-твоєму, хлопець, як кофтинка, має пасувати?
– У нього нема нічого такого, що може подобатися, – не вгамовувалась подруга. – От поясни мені, нерозумній, що ти в ньому знайшла?
– Те, чого не мають інші. А щодо зросту… Ти знаєш, що чоловіки ростуть, здається мені, до двадцяти п’яти років?
– Чекатимеш, доки підросте? – усміхнулась Яна.
– А мені поспішати нікуди.
– Ні, я все одно нічого не розумію! Не багатий, у столітніх джинсах, які купив, напевно, на секонді, вигоріла футболка, ніякого шарму! Якийсь такий собі задрипанець!
– Для кого як. Прийде час, і Кирило зможе купити собі гарний одяг. Хіба це так важливо?
– Для мене, наприклад, важливо. Ти йому курсачі робиш безплатно, а що твій задохлик зробив доброго для тебе? Квіти з клумби носить? Скільки хлопців за тобою упадають! Бери будь-кого, крути з нього мотузки, як хочеш, а ти на них навіть не дивишся! Обрала собі якесь одоробло!
– А ти спробуй заглянути їм у душу! Ті красені, як гарне яблуко: зовні привабливе, але якщо придивитися, то можна помітити маленьку дірочку – доріжку черв’яка, що живе всередині. Навіщо мені їсти червиве яблуко, коли я маю добре і смачне?
Яна помовчала, але за мить знову повернулася до розмови.
– Кирило, як твоя тінь, – куди ти, і він за тобою, як прив’язаний ходить, – сказала вона.
– Хіба це погано?
– У мене складається враження, що скажи ти йому стрибнути з даху багатоповерхівки – і він, не вагаючись, зробить крок уперед.
– А ти, Яно, знайди собі такого, щоб не вагаючись стрибнув з висоти, якщо ти попросиш, – сказала Кіра й розгорнула книгу, давши знати, що розмова закінчена.
– Невже й справді ти його кохаєш? – запитала Яна, помовчавши.
– Хіба я таке сказала? – промовила Кіра, не відриваючись від читання.
Кіра з Кирилом і насправді були антагоністами, і їхньої дружби ніхто не розумів. Дівчина була справжнім лідером: що б не робила, вона завжди прагнула бути першою і найкращою. Вона могла спалахнути миттєво, огризнутися, постояти за себе і будь-кому дати відсіч. Кирило – повна її протилежність. Юнак був спокійний настільки, що, здавалося, його неможливо вивести з рівноваги. Працьовитий і мовчазний, він і справді був зовсім не схожий на Кіру за своєю натурою. Коли Яна йшла ночувати до своєї бабці, хлопець не міг вільно зайти до гуртожитку, де мешкала Кіра – цербери у вигляді суворих чергових жіночок на вході були пильними й непідкупними. Тож Кирилові доводилося залазити знадвору на третій поверх, щоб потрапити до кімнати дівчини. Як він це робив, Кіра не могла второпати.
– Я ж навчаюся на факультеті фізичного виховання, – відповідав на запитання дівчини Кирило і сором’язливо усміхався.
– І вас навчають, як до дівчат залазити в кімнати? – жартувала Кіра.
– А то ж як!
Кирило завжди їй щось приносив. Іноді він купував квіти, іншого разу вони були зірвані десь поблизу на клумбі, але Кіру тішила будь-яка увага. Вона його
