їх зближувала.
Львів, старий, сумний, загадковий, часом зухвалий, іноді загублений серед кривих вуличок зі старими будинками і дорогою з бруківки, справив на них неповторне враження. Прогулянки старим містом були, як дотик до історії, яка залишилась у минулому, але не щезла: її дух зберігся серед вузьких брукованих вуличок міста, де переплелося минуле з сучасністю, де смачно пахло кавою і шоколадом. Кіра з Кирилом гуляли вечірнім Львовом, намагаючись закарбувати надовго в пам’яті спогади про Місто Лева. Про почуття вони взагалі не говорили – кохання любить тишу і вони обоє це відчували…
Якось так виходило, що Кіра з Валею навчалися в одному місті, їхні батьки жили в одному селі, а подруги майже не бачилися. Їхні зустрічі були випадковими, коли «Привіт! Як справи? Бувай!» – ось і все. Іноді Кіра уривала хвилинку зі свого щільного графіку, щоб зателефонувати Валі, але то були скоріше дзвінки ввічливості, ніж розмови колишніх подруг.
Кіра закінчувала навчання на другому курсі, коли відчула потребу побачити Валю, поговорити з нею не по телефону, а задушевно, як раніше, при зустрічі. Відмовивши Кирилові у побаченні, Кіра подзвонила Валі і запропонувала прогулятися з нею вечірнім містом.
– Скучила за тобою, – сказала Кіра. – Були як сестри, а тепер стали ніби чужі. Хочу тебе обійняти, як раніше, попліткувати. Зустрінемося?
Подруга залюбки погодилася.
Кіра сиділа в парку на лавці біля великого куща бузку, насолоджуючись погожим тихим вечором і запахом рожевих суцвіть. Вона не одразу впізнала у дівчині з волоссям кольорів папуги, свою подругу, лише хода та постава нагадали колишню Валю.
– Привіт! – Кіра обійняла подругу, поцілувала в щічку. – Як я скучила за тобою!
– А я як! – усміхнулась Валя яскраво нафарбованими губами. – Чого так дивишся? Не впізнала?
– Ти… Ти так змінилася!
– Жити в Луганську – це тобі не в нашому Мухосранську!
– Навіщо ти так про наше село? Ми ж там народилися, виросли, жили…
– І добре, що не живемо зараз! Може, десь поганяємо чайковського? – запитала Валя і Кіра здивовано подивилася на неї. – Чаю поп’ємо, питаю?
– Краще тут посидимо, потеревенимо, – сказала їй Кіра. – Розповідай, як ти? З ким ти?
– Навчаюся в бурсі, скоро закінчу і піду вкалувати на роботу, хоча, чесно зізнатися, так впадло![6] – заторохтіла Валя. – Головна новина – тільки для тебе! Втріскалась я в одного перця по самі вуха! Ми з ним на дискачі[7] познайомилися, в нічному клубі. Його звати Льоха, до речі. Відриваюсь я, значить, на дискачі, й одразу помітила, що він не якийсь там забичений чи лажовий, а сімпотний і лавешний[8]. Льоха тоді був трохи вгашений, тож я його швидко привабила. Ні, ти, Кіро, не подумай, що я стала давалкою, ні, просто була гарно наштукатурена, трохи підшафе, тож ми й здибалися. При нагоді я тебе з ним познайомлю! –
Впадло (жарг.) – ліньки.
Дискач (жарг.) – дискотека.
Лавешний (жарг.) – грошовитий.
