її волосся і від того відчував справжню насолоду. Хлопець пропускав пальці крізь пасма, розплутуючи його, потім знову розплітав якусь частину.
– Яке в тебе гарне волосся! – сказав він захоплено.
– Я знаю. І ноги довгі, рівні та красиві, – жартома промовила дівчина.
Вона не бачила, як Кирило нахилився до її волосся, поцілував пасма.
– Ти дуже красива.
– Ти так вважаєш?
– Так усі вважають.
– Я звичайна, якщо говорити серйозно, – промовила дівчина. – Є дівчата набагато красивіші.
– Неправда! Ти найкраща!
– Для тебе?
Кіра повернула голову, поглянула на юнака. Він, дивлячись їй у вічі, не знітився, не почервонів, упевнено відповів:
– Так, для мене!
Кирило обняв дівчину за плечі, пригорнув до себе. Кіра відчула внутрішнє тепло, затишок і спокій, яких не знала раніше.
– Я хочу бути з тобою, – тихо промовив юнак і додав: – Завжди!
– Правда? – вона подивилася йому у вічі.
– Так! З того дня, коли вперше зустрів тебе.
– Біля водосховища?
– На свято.
Кирило торкнувся губами тоненької жилочки, яка ледь помітно пульсувала на шиї дівчини. Кіра не відштовхнула, лише притислася щільніше до нього. Він цілував її шию, щоки, легенько торкався повік. На мить він зупинився і почув таке бажане: «Прошу тебе, не зупиняйся!» Цілунки Кирила ставали все пристраснішими, аж поки не злилися їхні уста в шаленому довгому поцілунку. На землю впали курточка та худі, на них прилягли сповнені бажання близькості двоє молодих людей.
– Я… У мене вже був хлопець, – прошепотіла Кіра.
– Мені не важливо, що було до мене, – відповів він. – Головне, що ми зараз разом.
– Так, Кириле, – промовила дівчина, і це були останні слова, до того як шалена пристрасть їх охопила…
Вони лежали, обійнявши одне одного, і дивилися на притихле море. Над ними – завмерли зорі, серед них завис у небі повнолиций задумливий місяць.
– Як ти гадаєш, що зараз відчуває море? Зорі? Сам пан Місяць? – стиха запитала Кіра.
– Те, що і я.
– А ти що?
– Те, що цієї тихої кримської ночі між тисячами світів над нами і морем внизу народилося справжнє кохання, – відповів Кирило.
– Тобто?..
– Я кохаю тебе.
– Як сильно?
– Як цей Всесвіт над нами.
– Чи надовго?
– Доки він існуватиме.
– Дякую тобі, Кирю, – сказала дівчина і запитала: Можна я буду так тебе називати?
– Звичайно.
– Кирю, ти навіть не уявляєш, що для мене значить ця наша ніч, твоє зізнання. Ти повернув мені втрачену віру.
– Ти про що? – запитав він.
– Ми домовлялися повернутися сюди, – уникаючи відповіді сказала Кіра. – Усе залишається в силі?
– Звичайно!
– Подумаймо, коли сюди приїдемо, –
