їм несхитною тупістю прийшли розмовляти зі мною про чесноту:
– Бач, – казали вони мені, – їхні звичаї розбещуються. Саме тому й розпадається імперія. Закони мають бути суворіші, слід запровадити жорстокі покарання. І стинати голови тим, хто не виконує обов’язку.
А я собі думав:
«Мабуть, і справді треба стинати голови. Але чеснота – це передусім наслідок. Гнилизна моїх людей – це передусім гнилизна імперії, яка засновує людей. Якщо імперія жива і здорова, вона підносить їхню шляхетність».
І я пригадав батькові слова:
«Чеснота – це досконалість стану людини, а не відсутність помилок. Якщо я прагну збудувати місто, я беру потолоч і негідників та ошляхетнюю їх владою. Я пропонує їм інше сп’яніння, ніж пересічне сп’яніння насильства, грабунків і зґвалтувань. Ось їхні вузлуваті руки вже будують. Їхні гордощі стають баштою, храмом і бастіоном. Їхня жорстокість стала величчю, а суворість – дисципліною. Ось вони служать місту, народженому їхніми зусиллями, місту, якому вони віддавали своє серце. І вони загинуть на бастіонах, щоб урятувати його. Ти побачиш тепер у них тільки найяскравіші чесноти.
Натомість, якщо ти вдаєш огиду перед могутністю землі, перед неоковирністю гумусу з його гниллям і червою, ти вимагаєш від людини передусім не існувати й не виявляти свого запаху. Ти засуджуєш у людях вияв їхньої сили. Ставиш євнухів на чолі імперії. Вони карають порок, але ж порок – це могутність, яка не має застосування. Отже, вони карають могутність і життя. А потім і самі стають музейними наглядачами і стережуть мертву імперію».
– Кедр, – казав мені батько, – живиться з багнюки землі, але обертає її в густу крону, яка живиться сонцем.
– Кедр, – інколи казав мені батько, – це досконалість багнюки. Це багнюка, що стало чеснотою. Якщо хочеш урятувати свою імперію, створи для неї завзяття. Воно стане магнітом людських дій. Ті самі вчинки, ті самі рухи, ті самі сподівання та зусилля збудують місто замість знищувати його.
А тепер я кажу тобі:
– Твоє місто додам, бо вже збудоване. Адже люди живуть не з того, що отримують, а з того, що дають. Сперечаючись за готові запаси, вони знову стануть вовками у своїх кублах. А якщо твоя жорстокість спроможеться впокорити їх, стануть натомість худобою в хліву. Адже місто не буває збудованим остаточно. Я кажу, мовляв, уже закінчив свій витвір, тільки тоді, коли мені бракує завзяття. Тоді люди вмирають, бо й так уже мертві. Але досконалість – не мета, якої досягають. Це самовіддача задля Бога. Я ніколи не закінчу будувати своє місто…
XVII
Ось чому я завжди зневажав як марний словесний вітер. Я кидав виклик штучності мови. А коли мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю прийшли і сказали мені: «Народ бунтує, ми пропонуємо тобі бути вправним…» – я відіслав своїх полководців. Адже вправність – лише марне слово. У творчості не може бути повороту назад. Засновують те, що роблять, більш нічого.
