їхнє волосся коштовним камінням. Але, кажу тобі, юрба, що кидає цим кумирам золоті браслети й самоцвіти, лише збільшує їхню кількість, але дерев’яний кумир однаково лишається деревиною. Адже він нічого не змінює. Бо жити для дерева – це брати землю й робити з неї квіти.
Я бачив, як прокажений вийшов зі своєї халупи й подивився на нас мертвим поглядом. Він був більш нечутливіший до гамору юрби, яка, проте, намагалася підлеститися до нього, ніж до морських хвиль. Він відділився від нас і тепер недосяжний. А якщо хтось із юрби виражав свій жаль, він дивився на нього з туманною зневагою… Не показував своєї солідарності, відчував огиду до гри без запоруки. Адже що це за жаль, що не бере на руки й не заколисує? Натомість, якщо в ньому ще озивалося щось тваринне, його гнів ставав тоді видовищем і ярмарковою забавою, а втім, насправді неглибокий гнів, бо ми не належали до його світу, як діти навколо водойми, де крутиться одненький повільний короп; що нам до його гніву, бо що це за гнів, який не здатний бити й лише пускає пусті слова за вітром, що несе їх? Отже, він видався мені позбавленим свого достатку. Я згадав прокажених на півдні: закон дозволяв їм жебрати в оазах тільки з сідла своїх коней, бо вони не мали права спішуватися. Свої жебрацькі чаші вони простягали на кінці палиці. Дивилися суворими очима, проте нічого не бачили, бо щасливі обличчя для них були тільки мисливською територією. Але чому їх дратувало щастя, не менш чуже їхньому світові, ніж мовчазні ігри тваринок на лісовій галявині? Отже, дивилися холодно й не бачили. Потім ступою їздили перед крамничками з кошиком, що звисав на мотузці. Й терпляче чекали, поки крамар наповнить його. Те похмуре терпіння наганяло страх. Нерухомі, вони були для нас лише повільним розвитком хвороби. А також вогнищем, осередком, ядром гнилизни. Були для нас лише місцями, які проминають, закритими полями і оселями зла. Але чого вони чекали? Нічого. Адже чекають не від себе, а від когось іншого. Що гірше розвинена твоя мова, то брутальніші твої зв’язки з людьми, то менше ти можеш знати, що таке чекання і нудьга.
Але чого могли чекати від нас ці люди, такі цілковито відокремлені від нас? Вони не чекали нічого.
– Подивився, – казав мій батько. – Він уже навіть позіхати не годен. Він зрікся навіть нудьги, що є властивим людині чеканням.
XXVIII
Місто цієї ночі урвало свій сон, бо на світанку один чоловік мав спокутувати свій злочин. Проте казали, ніби він невинний. По місту ходили патрулі, які мали запобігти скупченню людей, бо їх щось виводило з дому і спонукало збиватися в гурти.
Я сказав собі: «Цю пожежу роздмухало страждання одного чоловіка. Цей в’язень запалив усіх, як головешка».
У мене з’явилося бажання побачити його. Я пішов до в’язниці. Я помітив її чорний квадратний силует, що вирізнявся на тлі зоряного неба. Озброєні охоронці відчинили мені двері, які повільно повернулися на завісах. Мури видалися мені грубезними, круглі віконечка були заґратовані. Всередині теж видніли чорні охоронці, що
