Єдина думка, яка чогось варта, – думка ворога. А думка друзів не варта нічого, якщо в ній переважають їхнє визнання, їхня вдячність і всі їхні звичайні почуття. Якщо ти гинеш задля свого друга, я забороняю тобі розчулюватися…
Отже, я збрешу, якщо казатиму, ніби в його постаті я мав друга. А проте ми зустрічалися з глибокою радістю, але саме тут слова викривлюються внаслідок вульгарності людей. Радість була не через нього, а через Бога. Він був дорогою до Бога. Наші зустрічі були замковими каменями склепіння. І ми не мали що сказати один одному.
Нехай Господь пробачить мені, що я плакав, коли він помер.
І ось я лишився сам, єдиним відповідальним за все своє минуле і без свідка, що бачив, як я живу. Всі дії, що я їх через зневагу не розкривав своєму народові, він, мій східний сусіда, розумів; усі внутрішні піднесення, які я не виставляв для огляду, він у своїй тиші вгадував. Усю відповідальність, яка душила мене і про яку не знав ніхто, бо ж було добре, що народ вважав, ніби я свавільний, він, мій східний сусіда, зважував і ніколи не опускався до співчуття, перебував понад нею, по той бік від неї, оцінював по-іншому, ніж я, а тепер заснув у пурпурі пісків, нагорнувши на себе пісок, наче саван, справді гідний його, і тепер він замовк, отак і з’явилася в нього сумовита і щира усмішка Бога, який мириться, що сніп перев’язано, й заплющує очі на людські припаси. Ох! Скільки егоїзму в моєму розпачі! Я, такий слабкий, надавав значення траєкторії моєї долі, тоді як вона не мала її, вимірював імперію собою замість розчинитися в ній, з’ясував, що моє особисте життя дійшло до цього гребеня, наче подорож.
Тієї ночі я проминув у своєму житті своєрідний вододіл, почав опускатися схилом по тому, як повільно піднімався іншим схилом, я вже нікого не впізнавав, уперше я почувся старим, не бачив знайомих облич і був байдужий до всього, бо став байдужий і до самого себе, лишивши на іншому схилі всіх моїх командирів, усіх моїх дружин, усіх ворогів і, можливо, мого єдиного друга, відтепер я був сам у світі, де жили племена, яких я вже не знав.
Але саме тоді я спромігся знову опанувати себе. «Я розбив, – думав я, – свою останню оболонку і, можливо, очищуся. Я не був величним, бо аналізував себе. А це випробування послано мені, бо ж я розм’як. Я повнився ницих порухів свого серця. Але я утверджу свого мертвого друга в його величі й не плакатиму за ним. Він просто буде. Пісок видаватиметься мені багатшим, бо я часто серед пустелі бачитиму, як мій друг усміхається. І усмішки всіх людей, звернені до мене, будуть збагачені цією особливою усмішкою. Ця особлива усмішка збагатить усі усмішки. Адже я побачу в людині ескіз, що його жоден різьбяр не зможе видобути з кам’яної оболонки, і крізь ту оболонку я краще пізнаю обличчя людини, бо дивитимусь на одне обличчя, просто у вічі.
Отже, я спускався зі своєї гори: не бійся, мій народе, я знову здобувся на силу. Погано, що я мав потребу в людині. Рука, що зцілила мене і зшила докупи, стерлася, але зберігся шов. Я спускався з гори й натрапляв на овець
