є справжніми. Ось чому я їм нічим не дорікаю, хіба що тим, що їхні слова викривлені. Ось чому я мовчав перед цією брехнею, не дослухаючись до гамору слів, перебував у тиші своєї любові, дослухався лише до самого зусилля. Це борсання пійманої в пастку лисиці, яка бореться з пасткою. Або пташки, що б’ється до крові у клітці. Тож я й звернувся до Господа: « Чому ти не навчив її розмовляти мовою, яка б щось передавала, бо, слухаючи її, я, аж ніяк не відчувши любові до неї, звелю її повісити. Проте в ній є патетика, і вона кривавить собі крила в ночі свого серця й боїться мене, мов молоді піщані лисиці, яким я подаю шматок м’яса і які тремтять, кусають і відривають м’ясо, тягнучи його до свого лігва.
– Пане, – казала вона мені, – вони не знають, що я чиста.
Звичайно, я добре знав метушню, яку вона спричиняє в домі. А втім, відчував, як жорстокість Бога ножем пронизує мені серце:
– Допоможіть їй плакати. Дайте їй сльози. Нехай вона втомиться від себе самої, притулившись до мого плеча: в ній немає втоми.
Адже в досконалості її стану її погано вчили, і в мене з’явилося бажання визволити її. Так, Господи, я не дотримався своєї ролі… Бо немає дівчинки, яка не має значення. Та, що плаче, – не світ, а знак світу. В неї з’являється страх, що вона не розвивається. Вона згоріла дощенту й розвіялася димом. Зазнала кораблетрощі в річці по дорозі, і її неможливо утримати. А я йду, я – ваша земля, ваша стайня і ваше значення. Я – велика традиція мови, дім, каркас і арматура.
– Спершу послухайте мене, – сказав я їй.
Вона теж повинна отримувати. А також людські діти, й надто ті, які не знають, що можуть знати…
– Бо я хочу повести вас за руку до вас самих… Я – добра пора людства.
XLII
Я сказав їм: «Не соромтеся своєї ненависті». Адже через неї вони засудили до смерті сто тисяч людей. І разом з іншими, мов худоба, вони пішли до в’язниць із табличками на грудях, які вирізняли їх. Я прийшов, захопив в’язниці й вивів на вулиці ту юрбу. Вона не видалася мені відмінною від інших. Я слухав, чув і розглядав визволених. Бачив, як вони поділяють свій хліб, як і решта людей, і тиснуться, як і решта, навколо хворих дітей. Заколисують їх і чатують над ними. Бачив, що вони, як і решта, страждають від мук самотності, коли самотні. І, як і решта, плачуть, коли котрась жінка за грубими мурами починає відчувати прихильність до якогось іншого в’язня.
Адже я пам’ятаю, що розповідали мені мої тюремники. Я попросив, щоб мені привели того, хто напередодні скористався своїм ножем, увесь закривавлений своїм злочином. Я сам допитував його. Я прихилився не до нього, що вже був у лабетах смерті, а до непроникності людини.
Адже життя пускає коріння, де може. У вологій розколині скелі з’являється мох. Приречений, звичайно, наперед стати жертвою першого сухого пустельного вітру. Але мох ховає свої спори, які не вмирають, і хто вважатиме за марну появу цієї зелені?
Отже, я дізнався від свого в’язня, що з нього глузували. Від цього страждали і його марнославство, і його гордощі. Марнославство і гордощі приреченого на смерть.
Я
