зачинив двері й пішов уздовж коридорів. Я повнився поваги та любові: «Що означатиме лишити йому життя в рабстві, коли його велич – це його гордощі?» Я проминув тюремних охоронців, патрулі, вранішніх замітальників. Увесь цей люд служив тому в’язневі. Й грубі мури стерегли свого в’язня, як оті безладні руїни, що набувають сенсу завдяки прихованим скарбам. Я озирнувся на в’язницю. Вона мала башту у формі корони, спрямованої до зірок, скидалася на корабель у морі, який везе свій вантаж, уся служила одній меті, і я сказав собі: «Ну, то й що?» Потім, уже бувши далеко, знову подумав про ту заховану серед ночі порохову бочку…
Я думав про людей із міста. «Безперечно, вони плакатимуть за ним, – думав я. – Але добре, що вони плачуть».
Я міркував про пісні, чутки та роздуми мого народу. «Вони поховають його. Але ж насправді не ховають ніколи, – думав я. – Поховане – це насіння. Я не маю влади над життям, а він коли-небудь матиме слушність. Я накажу повісити його на мотузці. Але почую, як його смерть оспівують. І цей заклик долетить до того, хто хоче примирити те, що поділяється. А що примирю я?
Я іду до ієрархії, але не до такої, яка склалась, а до іншої. Я не повинен змішувати красу і смерть. Я йду до краси, але не повинен відмовлятися від суперечностей. Я повинен отримувати їх. Це добре, це погано, я страхаюся мішанини, що є тільки сиропом для недужих і позбавляє їх сили, я повинен ростити себе на тій основі, що я визнаю свого ворога для того, щоб стати сильніше його.
XXIX
Отак я пізнав межі своєї імперії. Але ці межі одразу й виражали її, бо я люблю тільки те, що чинить опір. Дерево або людина – передусім це те, що чинить опір. Ось чому я прирівнюю до віка від порожніх скринь оті барельєфи затятих танцівниць, замаскованих, щоб прикрити затятість, внутрішній неспокій і поезію, доньку суперечок. Я люблю людину, що засвідчує себе опором, людину, що замикається й мовчить, людину, що тримається непохитно і зціплює зуби серед мук, чинить опір мукам і любові. Людину, що прагне не любити і несправедлива в цьому прагненні. Людину, схожу на страхітливу башту, якої ніколи не візьмуть приступом…
Адже я ненавиджу легкість. Немає людини, якщо вона не чинить опору. Інакше це людський мурашник, де Бог не присутній. Людина без розчини. Отаке диво й постало переді мною у в’язниці. Сильніше за тебе, сильніше за мене, за нас усіх, за моїх тюремників, мої спускні мости й бастіони. Оця загадка й мучила мене, та сама, що й загадка любові, коли я тримав її, голу, в покорі. Це велич людини й водночас її дріб’язковість, бо я знаю, що вона велична у своїй вірі, а не в гордощах свого бунту.
XXX
Отак мені видалося, що людина не варта цікавості не тільки тоді, коли вона не здатна до пожертви, до опору спокусам і до готовності піти на смерть, – адже в такому разі вона не має форми, – а й тоді, коли розчиняється в масі, керована масою й підпорядкована її законам. А якщо вона не кориться їм, тоді в ній є щось від вепра або слона-одинака, людини, що сидить на горі, тож маса кожному має дозволити його мовчання й не цькувати ненавистю того, хто подібний до кедра,
