знову відчути лагідність материнських обіймів і смак молока, – але гра тепер не цікава, материнські руки не дають затишку і немає смаку молока, тож дитина відходить сумна. Зуживши стару імперію, люди, навіть не здогадуючись, вимагають нової імперії. Дитина, що зазнала перетворення й відвикла від матері, матиме відпочинок тільки тоді, коли знайде жінку. Тільки жінка знову збере її докупи. Але хто може показати людям їхню імперію? Хто може в цьому розмаїтому світі завдяки лише силі свого генія вирізьбити нове обличчя і спонукати людей повернути очі в його бік і пізнати його? А пізнаючи, любити? Це праця не для логіка, а для творця і скульптора. Адже тільки скульптор формує мармур, якому не треба виправдовуватися, і вкарбовує в мармур силу пробуджувати любов.
Я звелів, щоб прийшли архітектори, і сказав їм:
– Отже, це від вас залежить майбутнє місто, і то не своїм духовним значенням, а обличчям, яке воно покаже і яке буде його виразом. Я, звичайно, думаю разом з вами, що йдеться про людей, яких треба успішно поселити в місті. Щоб вони могли користуватися вигодами міста і не змарнували своїх зусиль на даремні ускладнення й безплідні витрати. Але я завжди вмів відрізняти важливе від нагального. Адже, людина, звичайно, має нагальну потребу їсти, бо, якщо її не годувати, вже не буде людини й не буде пов’язаних із нею проблем. Але любов, сенс життя і відчуття Бога важливіші. Мене не цікавить вид, що відгодовується. Питання, яке я ставлю собі, полягає не в тому, знаю я чи ні, чи людина буде щаслива, заможна й матиме затишне житло. Передусім я запитую себе, яка людина буде заможна, щаслива й матиме затишне житло. Адже я віддаю перевагу не своїм крамарям, які збільшують власну безпеку, а кочовикові, що вічно тікає й женеться за вітром, бо він гарнішає день у день, служачи такому неозорому господареві. Якщо, змушений обирати, я дізнаюся, що Бог відмовляє крамареві у своїй величі й дає її тільки кочовикові, я поведу свій народ у пустелю. Адже я люблю, щоб людина давала своє світло. Мені байдужа жирна свічка. Я визначу якість людини тільки за її полум’ям.
Ось чому я кажу вам:
– Якщо ви будуєте непотрібний храм, бо він не служить ані для готування страви, ані для відпочинку, ані для зборів родовитих, ані для збереження запасів води, а існує просто для звеличення серця людини, для спокою почуттів і для часу, що зріє, бо храм схожий на погреб серця, куди заходять, щоб побути кілька годин у справедливому мирі, заспокоїти пристрасті й відчути справедливість, де немає впосліджених; отже, якщо ви будуєте храм, де скорбота, заподіяна виразками, стане піснею і пожертвою, де загроза смерті стане дверима, відчиненими в нарешті покійні води, то невже ви гадатиме, ніби змарнували свої зусилля?
XX
Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю втомили мене своїми доказами. Бо, зібравшись, наче на з’їзд, вони сперечалися про майбутнє. Саме отак вони прагнули стати вправними. Адже моїм полководцям викладали передусім історію, і вони знали одна за одною дати всіх моїх завоювань
