сказав їм:
– Ви не повинні ані вбивати людину в маленьких людях, ані обертати їх у мурах для життя в мурашнику. Адже мені байдуже, що людина буде задоволена більшою чи меншою мірою. Мені важить тільки те, щоб вона більш-менш була людиною. Я запитую передусім не про те, буде людина щасливою чи ні, а яка людина буде щасливою. Яке мені діло до достатку ситих осілих племен, що скидаються на худобу в оборі?
Наповнюйте їх не пустими формулами, а образами, які несуть структуру.
Передусім не наповнюйте їх мертвими знаннями. Дайте їм стиль, щоб вони могли розуміти.
Не судіть про їхні здібності тільки на основі позірної легкості орієнтації в тій або тій сфері. Адже той зайде найдалі й матиме найбільший успіх, що під час праці найбільше долав себе самого. Отже, зважайте передусім на любов.
Наполягайте не на вживанні, а на творенні людини, щоб вона виконувала свою роботу вірно та чесно, і тоді вона працюватиме найкраще.
Навчайте поваги, бо іронія – це рак і забуття облич.
Боріться проти зв’язків людини з матеріальними благами. Ви заснуєте людину в маленькій людині, навчивши її передусім віддавати себе, бо якщо немає самовіддачі, є тільки зашкарублість.
Навчайте медитації й молитви, бо тоді душа стає широка. І мистецтва любові. Адже що може замінити її? А любов до самого себе – протилежність любові.
Карайте передусім брехню та обмови, які, звичайно, можуть служити людині й начебто місту. Але тільки вірність створює сильних. Адже вірності немає ані в одному таборі, ані в другому. Хто вірний, той завжди вірний. А той, хто може зрадити свого товариша по праці, невірний. Але я маю потребу в сильному місті й не спиратиму його силу на загнивання людей.
Навчайте смаку досконалості, бо кожен витвір – це шлях до Бога і може завершитись тільки в смерті.
Не вчіть передусім прощення й милосердя. Адже їх можуть хибно зрозуміти і вони будуть не чим іншим, як повагою до кривди та виразки. А навчайте дивовижної співпраці всіх з усіма і з кожною окремою людиною. Тоді хірург квапитиметься перетнути пустелю, щоб вилікувати звичайне коліно людини, яка опинилася в скруті. Адже йдеться про один віз. І вони обидва мають одного візника.
XXVI
Я замислився передусім над великою таємницею перетворення і зміни себе самого. Адже в місті був один прокажений.
– Оце, – сказав мені батько, – прірва.
І повів мене в передмістя на край вбогого і брудного поля. Навколо поля була загорожа, а в центрі – низенька хатинка, де жив прокажений, відрізаний таким чином від людей.
– Ти думаєш, – запитав батько, – він кричатиме про свій розпач? Дочекайся, поки він вийде, й поглянь, як він позіхає.
Не більше й не менше – це чоловік, у якому вмерла любов. Не більше й не менше – це чоловік, знищений вигнанням. Кажу тобі: вигнання не розриває, а знищує. Ти надолужуєш себе тільки мріями і граєшся з пустими костями. Достаток вигнанця не має значення. Він тепер тільки король у королівстві тіней.
