відчай і сам був його причиною, був відгороджений масивним бастіоном егоїзму («Господи, – казав я Богові, – ти відступив від мене, і саме тому я покидаю людей»), і запитував себе, що розчарувало мене в їхній поведінці.
Я не завдав собі клопоту домагатися від них бодай чого-небудь. Навіщо наповнювати новими отарами мої пальмові гаї? Навіщо добудовувати до мого палацу нові вежі, коли я вже й так тягну свою мантію від зали до зали, немов корабель у безмежжі морів? Навіщо годувати нових рабів, коли вже й так, по семеро чи по восьмеро під кожними дверима, вони стоять, мов стовпи мого існування, я бачу їх уздовж коридорів, як вони тиснуться до стін, коли я проминаю їх або тільки-но вони почують шелест моєї мантії? Навіщо брати в полон інших жінок, коли я вже замкнув їх у своїй тиші, навчившись уже не слухати їх, щоб розуміти їх? Адже я бачив, як вони сплять, тільки-но опустивши повіки й зануривши очі в оксамит… Я тоді покидав їх, сповнений бажання піднятися на найвищу вежу, що піднеслася аж до зірок, і дізнатися від Бога про сенс їхнього сну, бо тоді сплять пересвари, пересічні думки, ница вправність і марнославство, що знову разом зі світлом заповзають їм у серце, бо ж їм ідеться тільки про те, щоб перемогти свою товаришку й позбавити її трону в моєму серці. (Але, якщо я забуду їхні слова, лишиться тільки пташина гра й лагідність сліз…)
XLV
Увечері, коли я спускався зі своєї гори по схилу, де вже не знав нікого, мов людина, яку вже понесли на землю німі янголи, на мене зійшла розрада в старінні. Розрада, що я став деревом, обважнілим від гілля, загрубілим від мозолів і зморшок, і вже немов забальзамованим часом у пергаменті шкіри на моїх пальцях, і таким майже цілковито невразливим, немов я вже став сам собою. Я сказав собі: «Отой, що теж постарів, – чи зможе тиран залякати його запахом тортур, що є запахом кислого молока, і змінити в ньому бодай що-небудь, бо своє життя він тримає поза собою, наче розстебнутий плащ, який тримається тільки шнурочком? Отак я вже утвердив себе в пам’яті людей. І ніякі заперечення з мого боку вже не матимуть сенсу».
Знайшов я розраду і в тому, що вже не маю зв’язку зі своїми нутрощами, немов цю всю зашкарублу плоть я вже обміняв на легкі невловимі крила . Немов я гуляв, нарешті народившись із себе самого, в товаристві того архангела, якого я так шукав. Немов, покинувши свою давню оболонку, я побачив себе напрочуд молодим. І ця молодість складалася не з ентузіазму і не з бажання, а з незвичайної ясності. Ця молодість належала до того, що межує з вічністю, а не до того, що межує зі світанком неспокою життя. Вона була простором і часом. Мені здавалося, що вона увічнюється, досягши свого становлення.
Отак я став схожий на чоловіка, що підібрав по дорозі дівчину, яку штрикнули кинджалом. Він ніс її в сплетених руках, розпанахану і покинуту, наче пучок троянд, лагідно приспану полиском сталі й майже усміхнену, бо зіперлася своїм білим чолом на крилате плече смерті, він ніс її на рівнину, бо тільки там жили знахурі, здатні зцілити її.
«Дивовижна заснула дівчина, яку я наповню своїм життям, бо вже не переймаюся ані марнотою, ані люттю, ані претензіями людини, ані благами, які можуть дістатися
