Принц, незважаючи на всю віру своєї любові, дуже скоро засумнівався в квітці. Він серйозно сприймав її пусті слова й почувався вкрай нещасним.
– Не треба було слухати її, – якось звірився він мені, – ніколи не слід дослухатися до квітів. Треба милуватись ними і вдихати їхні пахощі. Від моєї квітки вся планета стала духмяною, але я не вмів насолоджуватись цим. Оті балачки про пазурі, які так роздратували мене, мали б розчулити мене…
Признався Маленький Принц і в іншому:
– Я тоді нічого не міг зрозуміти! Я мав би судити про квітку з її дій, а не слів. Вона дарувала мені духмяність і сяєво. Я ніколи не повинен був тікати! Я мав би здогадатися про її ніжність, приховану жалюгідними хитрощами. Квіти такі суперечливі! Я був надто юний, щоб уміти любити.
Розділ IX
Думаю, Маленький Принц скористався для втечі диким птаством, яке летіло у вирій. Уранці в день від’їзду він ретельно прибрав свою планету. Старанно потрусив сажу у вулканах. Він мав два незгаслі вулкани. На них дуже зручно гріти вранці сніданок. Мав і один згаслий вулкан. Але, як казав Маленький Принц, ніколи не знаєш! Тож він пошурував кратер і згаслого вулкана. Якщо вулкани добре прочищені, вони горять потихеньку і стало, без вивержень. Вулканічні виверження – немов сажа, яка загоряється в комині. Річ очевидна, на нашій Землі ми надто малі, щоб трусити сажу у вулканах. Саме тому вони завдають нам такого великого клопоту.
Крім того, Маленький Принц вирвав, трохи засмутившись, останні паростки баобабів. Він думав, що вже ніколи не захоче повернутися. Але того ранку всі звичайні роботи видалися йому справжньою насолодою. Востаннє поливши квітку і готуючись накрити її ковпаком, він відчув, що йому хочеться плакати.
– Прощавай! – сказав він квітці.
Вона не відповіла.
– Прощавай! – повторив Маленький Принц.
Квітка кашлянула. Але аж ніяк не через застуду.
– Я була дурна, – нарешті озвалася вона. – Прошу, вибач мені. Постарайся бути щасливим.
Маленький Принц здивувався, не почувши докорів. Збентежився й заціпенів, тримаючи ковпак у руках. Він не розумів тієї лагідності та спокою.
– Авжеж, я люблю тебе, – казала далі квітка. – Я сама винна, що ти нічого не знав про це. Зрештою, це пусте. А от ти був не меншим дурнем, ніж я. Постарайся бути щасливим… Лиши той ковпак. Я не хочу його.
– Але ж вітер…
– Я не така вже й застуджена… Мені добре від свіжого нічного повітря. Я ж квітка.
– Але ж тварини…
– Таж треба мені годувати дві чи три гусені, якщо хочу побачити метеликів! Здається, вони дуже гарні. Як не вони, хто ще провідає мене? Ти будеш далеко. А якщо трапляться великі тварини, я не боюсь нічого. Я маю пазурі.
Квітка простодушно показала свої чотири колючки. Потім додала:
– Не зволікай отак, це дратує. Ти вирішив піти. Іди.
Квітка не хотіла, щоб Маленький Принц бачив, як вона плаче. Та квітка була дуже горда…
Розділ
