тричі. Вперше це сталося двадцять два роки тому, бозна-звідки прилетів хрущ і дзижчав так жахливо, що я, додаючи, аж чотири рази помилився! Вдруге це сталося одинадцять років тому, мене доконав ревматизм. Я дуже мало рухаюсь. Я не маю часу тинятися. Я людина серйозна. Втретє… таж оце тепер! Отже, я казав п’ятсот один мільйон…
– Мільйон чого?
Бізнесмен збагнув, що немає надії на спокій:
– Отих дрібних цяток, які інколи видно на небі.
– Мух?
– Та ні, дрібних цяток, які блищать.
– Бджіл?
– Та ні. Дрібних золотавих цяток, які спонукають мріяти нероб. А я – людина серйозна! Я не маю часу на мрії.
– Ага! Зірок?
– Таки їх. Зірок.
– І що ти робиш із п’ятьмастами мільйонами зірок?
– Їх п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина серйозна, я точний в усьому.
– І що ти робиш із цими зорями?
– Що я роблю з ними?
– Так.
– Нічого. Вони моя власність.
– Зорі – твоя власність?
– Авжеж.
– Але я бачив одного короля, що…
– Королі не мають власності. Вони володарюють, це зверхники. Тут є велика відмінність.
– І що тобі дає власність на зорі?
– Завдяки їй я багатий.
– І що тобі дає це багатство?
– Я можу купувати інші зорі, якщо хто-небудь відкриє їх.
«Оцей, – подумки сказав собі Маленький Принц, – міркує десь так, як той пияк».
Однак запитував далі:
– Як можна привласнити зорі?
– А чиї вони? – невдоволено буркнув бізнесмен.
– Не знаю. Нічиї.
– Тоді вони мої, бо я перший про це подумав.
– Невже цього досить?
– Авжеж. Коли ти знайшов нічийний діамант, він твій. Коли відкрив нічийний острів, він твій. Коли перший маєш якусь ідею, ти патентуєш її, і вона твоя. Я маю у своїй власності зорі, бо ніхто ніколи до мене не здогадався привласнити їх.
– Таки правда, – погодився Маленький Принц. – І що ти робиш із ними?
– Порядкую ними. Веду облік та інвентаризую, – відповів бізнесмен. – Це важко. Але ж я людина серйозна!
Маленький Принц однаково не заспокоївся:
– Ось я маю у своїй власності шарф, можу обкрутити його навколо шиї і забрати. А якщо маю квітку, можу зірвати її й забрати. А от ти не можеш зняти зорі!
– Ні, але можу покласти їх у банк.
– А це що таке?
– Розумієш, я записую число своїх зірок на папірцеві. А потім замикаю той папірець на ключ у шухляді.
– І це все?
– Цього досить!
«Смішно, – думав Маленький Принц. – Досить поетично. Але несерйозно».
Маленький Принц мав про серйозні речі уявлення, дуже відмінні від уявлень дорослих.
– Я,
