віддасте справу в мої руки, я майже певен, що зможу відвернути катастрофу.
– Думаєте, щось-таки за цими всіма фіглями-міглями стоїть?
– Чи не могли б ви зробити те, що я вас попрошу?
– Звичайно, але…
– Bien! Тоді дозвольте поставити вам кілька запитань. То ви кажете, що вже уклали з містером Рольфом цю угоду, пов’язану з маєтком Ярдлі?
– О, то він вам про це вже розказував? Ні, ми ще ні про що конкретно не домовилися. – Лорд повагався, і його обличчя почервоніло ще більше. – Буду говорити чесно. Я справжнісінький осел, мосьє Пуаро, і я по вуха в боргах. Але я хочу з них вибратися. Я люблю своїх дітлахів і дуже хочу, щоб усе знову стало як раніше, і щоб ми й далі жили там само. Ґреґорі Рольф пропонує мені круглу суму – її вистачить, щоб знову стати на ноги. Але мені не хочеться погоджуватися: ненавиджу весь цей набрід, зле стає від самої думки, що вони будуть крутитися навколо маєтку зі своїми ігрищами. Втім, погодитися таки доведеться – а інакше… – Лорд раптово замовк.
Пуаро поглянув йому просто в очі.
– Отже, у вас є запасний варіант? Дозвольте я вгадаю? Продати «Зірку Сходу»?
Лорд Ярдлі кивнув.
– Так. Ця коштовність передається в моїй родині з покоління в покоління, але яка різниця. Правда, покупця знайти не так уже й легко. Гоффберґ із Гаттон-Ґардена взявся допомогти мені знайти покупця, але він має поспішити, інакше нічого не вийде.
– Ще одне запитання, permettez28. Леді Ярдлі, до якого варіанту схиляється вона?
– О, вона виступає проти того, щоб я продавав коштовність. Жінки, ви ж розумієте, всі вони в захваті від цих кіношних штук.
– Розумію, – сказав Пуаро. Він трохи помовчав, роздумуючи, а потім зірвався на ноги. – Ви ж одразу поверенетеся в маєток? Bien! Не кажіть нікому ні слова – нікому, зрозуміло? І очікуйте нас із візитом сьогодні ввечері. Ми приїдемо близько п’ятої.
– Добре, але я не…
– Ça n’a pas d’importance, – м’яко сказав Пуаро. – Ви ж хочете, щоб я вберіг ваш дорогоцінний діамант від крадіжки, n’est-ce pas?
– Так, але…
– Тоді робіть, як я вам сказав.
Сумний і збитий з пантелику аристократ пішов геть із нашої кімнати.
У маєток Ярдлі ми прибули о пів на шосту. Величавий дворецький провів нас у старовинну залу, стіни якої були обшиті панелями, а в каміні палало жарке полум’я. Нашим очам відкрилася зворушлива картина: темноволоса леді Ярдлі схилилася над світлими голівками двох своїх дітей, а лорд Ярдлі стояв коло них, і його обличчя було осяяне теплою усмішкою.
– Мосьє Пуаро і капітан Гастінґс! – оголосив дворецький.
Леді Ярдлі здригнулася й підвела очі, а її чоловік невпевнено рушив назустріч нам, шукаючи поглядом вказівок від Пуаро. Мій маленький друг почувався як риба в воді.
– О, прошу мені вибачити! Я досі намагаюся розплутати справу міс Марвелл. Вона ж має приїхати до вас у п’ятницю, я не помиляюся? Тож я прибув сюди, щоб переконатися, що тут безпечно.
Дозвольте (
