йому лихо! – заревів Ґреґорі Рольф і нахилився вперед. – А зараз які в мене очі?
Управитель поглянув на нього й здригнувся: – Звичайні, сер. Я не бачу нічого китайського. – і справді, у відвертих карих очах, які дивилися на нас, не було анічогісінько східного.
Детектив зі Скотленд-Ярду гмикнув: – А той чоловік був сміливий. Підозрював, що очі можуть його викрити, і вирішив діяти на випередження, звернувши увагу на свою особливість. Він, мабуть, чатував біля готелю і спостерігав за вами, сер, а коли ви відійшли достатньо далеко, пробрався всередину.
– А що ж сталося з прикрасою? – запитав я.
– Її знайшли у коридорі в готелі. З намиста зник тільки один камінь – «Зірка Заходу».
Ми з Пуаро перезирнулися. Історія звучала неймовірно дивно.
Аж тут мій друг скочив зі стільця і сказав із жалем:
– Боюся, користі з мене було мало. А можна побачитися з мадам?
– Вона, мабуть, іще не відійшла від шоку, – відказав Рольф.
– Тоді я хотів би поговорити з вами тет-а-тет, мосьє.
– Звісно.
За кілька хвилин Пуаро повернувся.
– А тепер, друже, гайда на пошту! – сказав він, радісно потираючи руки. – Треба надіслати телеграму.
– Кому?
– Лордові Ярдлі. – Він узяв мене під руку, не даючи більше нічого спитати. – Ходімо хутчіше, mon ami. Прекрасно розумію ваші почуття стосовно цієї жахливої справи. Я показав себе далеко не з найкращого боку! А от ви, якби взялися розплутувати всі таємниці, проявили б себе якнайкраще! Bien! От ми все й визнали. А тепер забудьмо про все та й ходім обідати.
Ми вернулися в квартиру Пуаро аж о четвертій. Із крісла під вікном нам назустріч підвелася якась фігура. Лорд Ярдлі. Він був змучений, а погляд його несамовито блукав по кімнаті.
– Я отримав вашу телеграму й негайно примчав сюди. І послухайте, я був у Гоффберґа, він мені каже, що ніхто не посилав до нас ніякого фахівця, і телеграми вони не надсилали. Ви що, думаєте…
Пуаро підняв руку.
– Прошу мені пробачити! Це я послав телеграму і найняв того чоловіка.
– Ви? Але навіщо? Чому? – промимрив лорд.
– Я просто хотів змусити коліщата закрутитися, – спокійнісінько відказав Пуаро.
– Змусити коліщата закрутитися? Ви про що? – ревнув лорд Ярдлі.
– І в мене все вийшло, – радісно сповістив Пуаро. – А тепер, мілорде, маю за честь повернути вам оце! – драматичним жестом мій друг дістав щось блискуче і простягнув руку: на долоні в нього лежав великий діамант.
– «Зірка Сходу», – прохрипів лорд Ярдлі. – Але я не розумію…
– Справді? – перепитав Пуаро. – Втім, це не важливо. Повірте, було дуже потрібно, щоб діамант вкрали. Я пообіцяв вам, що збережу його для вас, і дотримав слова. Дозвольте мені зберегти цю маленьку таємницю. Прошу, передайте від мене уклін леді Ярдлі й скажіть їй, що для мене велика честь – долучитися до
