покупця для діаманта: це американець, який завтра відпливає у Сполучені Штати. Сьогодні ввечері він пришле до нас фахівця, який огляне камінь. Їй-богу, якщо все буде добре… – лорд не договорив.
Леді сумно відвернулася. Вона досі тримала телеграму.
– Я б дуже не хотіла, щоб ти продавав його, Джордже, – сказала вона тихо. – Коштовність так довго була у власності нашої родини. – Леді помовчала, ніби сподіваючись на відповідь, але так і не дочекавшись її, спохмурніла й стенула плечима:
– Я йду одягатися. Заодно вберу наш «товар». – ледь скривившись, вона повернулася до Пуаро. – Це одна з найбридкіших прикрас у світі! Не знаю, який ювелір її створив. Джордж завжди обіцяв, що переробить її для мене, але так цього й не зробив, – із цими словами жінка вийшла з кімнати.
За півгодини ми зібралися у великій вітальні, чекаючи на леді. Вечеря вже мала розпочатися, а її досі не було.
Раптом почувся шурхіт, двері розчинилися, і перед нами постала леді Ярдлі, убрана в білу блискучу сукню. Її фігура аж сяяла, а на тонкій шиї ясніла смужка вогню. Леді стояла, одною рукою ледь торкаючись прикраси.
– Прийміть цю жертву, – весело сказала вона. Де й подівся її похмурий настрій. – Зачекайте, зараз увімкнемо горішнє світло, і ви побачите найпотворніше намисто в Англії!
Вимикач був якраз за дверима. Леді потягнулася до нього, і раптом сталося щось жахливе: усе світло згасло, двері грюкнули, і за ними почувся довгий пронизливий жіночий крик.
– Боже! – видихнув лорд Ярдлі, – це ж голос Мод! Що сталося?
У темряві ми кинулися до дверей, зачіплюючись один за одного. Щоб знайти вихід, нам знадобилося кілька хвилин. І що ж відкрилося нашим очам! Леді Ярдлі лежала на мармуровій підлозі непритомна, а на її шиї, там, де було намисто, видніла кривава смуга.
У першу мить нам здалося, що леді не жива, але коли ми схилилися над нею, її повіки розтулилися.
– Китаєць, – ледве прошепотіла жінка, – китаєць, бічні двері…
Лорд Ярдлі зірвався на ноги, лаючись. Я скочив услід за ним, серце мало не вистрибувало в мене з грудей. Знову китаєць! Бічні двері виявилися маленькими дверцятами в кутку, лишень за якийсь десяток ярдів30 від місця, де лежала леді. Коли ми підбігли до цього виходу, у мене вихопився скрик: просто на порозі лежало намисто, що його, тікаючи, впустив злодій. Я впав на коліна і радісно схопив прикрасу, аж тут скрикнув лорд Ярдлі: посередині намиста зяяв отвір. «Зірка Сходу» зникла!
– Так он воно що, – видихнув я. – Це були не звичайні злодії. Їм потрібен був саме той камінь!
– Але як той китаєць потрапив у дім?
– Через ці двері.
– Та ж вони завжди замкнені!
Я похитав головою.
– Зараз не замкнені. Погляньте. – Я штовхнув двері, і вони відчинилися.
Тут щось упало на підлогу. Я нахилився й підняв клаптик шовкової тканини з вишивкою. Без сумніву, він відірвався від халата китайця.
– Мабуть, поспішаючи, він прищемив край одягу дверима, – пояснив я. – Біжімо
Близько 10 метрів.
