розсміявся, почувши, як мій друг сприймає події, але продовжував правити своєї.
– Отже, тепер, коли ми спричинили – перепрошую за вислів – такий розгардіяш, невже ви не думаєте, що краще негайно звідси поїхати?
– А як же вечеря, чудова, без сумніву, вечеря від видатного кухаря лорда Ярдлі?
– Ах, яка там вечеря! – нетерпеливився я.
Пуаро з жахом звів руки до неба.
– Mon Dieu!31 У цій країні ви ставитеся до гастрономічних справ зі злочинним недбальством.
– Є ще одна причина, чому ми маємо негайно повертатися в Лондон, – продовжував я.
– І що ж це причина, мій друже?
– Другий діамант, – прошепотів я, – той, що належить міс Марвелл.
– Eh bien, а що з ним?
– Як ви не розумієте? – дивна нетямущість Пуаро почала мене нервувати. Де подівся його гострий розум? – Вони вже вкрали один діамант, тепер їм потрібен другий.
– Tiens!32 – вигукнув Пуаро, відступивши на крок і дивлячись на мене із захватом. – Друже, ваш мозок працює як ніколи блискуче! Уявіть собі, а я про такий варіант розвитку подій навіть не подумав! Але в нас достатньо часу. Повня буде аж у п’ятницю.
Я невпевнено похитав головою. Згадка про повний місяць не дуже мене переконала. Тож ми з Пуаро швиденько зібралися й поїхали, залишивши записку з перепросинами для лорда Ярдлі.
Я пропонував одразу поїхати в готель «Магніфісент» і розповісти міс Марвелл, що сталося, але Пуаро не погодився. Він наполягав, що справа може зачекати до ранку, і мені довелося з важким серцем поступитися.
А зранку Пуаро зовсім не виявляв бажання кудись іти. Я запідозрив, що після поразки на початку він не хоче далі працювати з цією справою. І коли взявся його переконувати все ж піти до міс Марвелл, мляво відповів (але не без резону!), що оскільки подробиці вчорашніх подій уже з’явилися у вранішніх газетах, то Рольфи зможуть прочитати все те саме, що почули б від нас. Мені довелося здатися.
Минуло трохи часу, і мої передчуття справдилися. Близько другої задзвонив телефон. Пуаро взяв слухавку. Кілька секунд він слухав, а потім коротко відповів: «Bien, j’y serai»33. А тоді сказав мені, трохи збентежено, а трохи захоплено:
– І що ви думаєте, mon ami? Діамант міс Марвелл… Його теж украли.
– Що? – скрикнув я, зриваючись на рівні. – І що ви тепер скажете про вашу «повню»? – Пуаро опустив голову. – Коли це сталося?
– Сьогодні вранці, я так розумію.
Я сумно похитав головою.
– Якби ж ви тільки мене послухали. Бачите, я таки мав рацію.
– Здається, так, mon ami, – м’яко сказав Пуаро. – Кажуть, що коли здається, то треба хреститися, але ж таки здається, що так…
Поки ми їхали на таксі до «Магніфісента», я раптом усвідомив усю підступність вигаданої злочинцями схеми.
– А хитро вони придумали з тою «повнею»! Хотіли відволікти нас і змусити думати про п’ятницю, а тим часом зробити свою чорну
Боже мій! (
Дивіться! (
Так, я приїду (
