усі любили й поважали. Він був таким веселим, простодушним, добрим і трохи дивакуватим. А нині ви тільки подивіться на нього! Якщо він досі ще не з’їхав з глузду, казали ми, то вже до цього йому недалеко.
День був чудовий, ясний і сонячний. Що далі ми заходили за пагорби, у бік прерії, то гарніші траплялися нам дерева і квіти. Тож було дивно усвідомлювати те, що у такому прекрасному світі можуть існувати горе і лихо. І раптом я завмер, уп’явшись Томові в руку, а всі мої нутрощі разом з печінкою і легенями затерпли зі страху.
– Ось він! – ледь прошепотів я, тремтячи, і ми обоє позадкували в кущі.
Том зашипів: «Т-с-с! Ні звуку!»
Він сидів, замислившись, на великому корчі просто на краю лужка. Я хотів був забрати звідти Тома, але він відмовився, а я без нього не міг зрушити з місця. Том спробував мені пояснити, що іншої нагоди зустрітися з цим привидом у нас може й не бути. Тож він і вирішив як слід роздивитися його, навіть під загрозою смерті. Я не мав іншого виходу, як і собі дивитися на примару, хоча від страху заціпенів і мало не зомлів на місці. Том же, навпаки, весь час теревенив, хоча й пошепки.
– Бідолашний Джек, – сказав мій приятель, – він усе-таки встиг нап’ясти на себе свої лахи, як і збирався. Тепер ми можемо переконатися в тому, в чому були не впевнені, – його волосся. Тепер воно не таке довге, а підкорочене, як він і планував. Геку, я ніколи в житті не бачив нічого природнішого і живішого за цього привида.
– І я теж, – ствердно кивнув я. – Я його впізнав би скрізь.
– І я так само. У нього вигляд справжнього міцного чолов’яги, зовсім такого, яким він був за життя.
Так ми витріщалися на примару, доки Том не сказав:
– Геку, а знаєш, це якийсь дивний випадок. Адже привидам не годиться з’являтися вдень.
– Твоя правда, Томе! Раніше я ніколи не чув про подібні випадки.
– І не лише це, сер! Мало того, що вони з’являються тільки ночами, і то після півночі. А з цим привидом коїться щось дивне, ти ще згадаєш мої слова! Я певен, що йому ніхто не дозволяв гуляти вдень! І вигляд у нього аж занадто натуральний. Згадай-но, як Джек збирався вдавати глухонімого, щоб сусіди не впізнали його по голосу. Як ти вважаєш, якщо нам його покликати, він відгукнеться?
– Господь з тобою, Томе! Чи ти здурів? Якщо ти озвешся до нього, я тут як стій і помру.
– Не бійся, я не збираюся до нього звертатися. Глянь, Геку, як він чеше свою голову! Ти бачиш?
– Еге, ну й що з того?
– Як то що! Нащо привидові чухати голову? Хіба у нього може щось чесатися? У нього ж замість голови туман, а ти коли-небудь чув, щоб туман чухмарився? Отож-бо й воно! Це навіть дурневі відомо.
– Гаразд, але якщо він не повинен чухатися і не може цього робити, нащо тоді торкається своєї потилиці?
– Може, в нього просто звичка така?
– Ні, сер, я так не вважаю. Взагалі, цей
