свіжий погожий ранок. Ми прогулювалися широкою вулицею, стрічали серед перехожих своїх давніх знайомців, віталися з ними і розповідали про те, коли приїхали, як справи вдома, як довго ми пробудемо тут і ще про різні життєві дрібниці. Проте ніхто з них навіть не заїкнувся про нещодавнє вбивство. І хоч як це нас із Томом дивувало, проте все було саме так, як я вам кажу. Том сказав, що коли б ми пішли з ним до гаю, то напевно знайшли б там, під платаном, покинутий усіма труп і нікогісінько навкруги. Він гадав, що ті, хто сполохали злодіїв, забігли за ними так глибоко в ліс, що негідники, найімовірніше, скористалися цим і самі напали на своїх переслідувачів. Врешті-решт, може, вони всі повбивали один одного і не залишилося нікого живого, хто міг би тепер розповісти про це.
Отак, теревенячи, ми брели собі з Томом і незчулися, як опинилися під платанами на узліссі. Тут мені по спині від страху наче побігла мурашва, і я сказав Томові, що далі не рушу ні на крок. Проте Тома вже годі було зупинити. Він хай там що, а мусив побачити, чи є на трупові чоботи. І таки пішов до гаю сам, та вже за хвилину повернувся, страшенно схвильований. Здавалося, що йому очі вилізли на лоба – такий здивований він був.
– Геку, – крикнув він мені, – його там немає!
Я завмер на місці, мов уражений громом:
– Цього не може бути!
– Кажу тобі – він пішов. Там немає ніяких слідів. Земля, правда, трохи притоптана. Якщо навіть там і була кров, то її змило дощем. А зараз там тільки багно і моква, і все.
Зрештою я наважився і погодився підійти, щоб пересвідчитися на власні очі, що Том не бреше. Усе було так, як він і сказав, – трупа не було й сліду.
– От тобі й маєш! – сказав я. – Тю-тю наші діамантики! Чи не думаєш ти, Томе, що то злодії повернулися і поцупили мерця?
– Схоже на те. А може, достоту так і є. Але ж куди вони могли його заховати, як ти вважаєш?
– Я не знаю, – з огидою вимовив я, – а якщо чесно, то й знати не хочу. Вони забрали чоботи, а вони єдині для мене щось важили. А небіжчик нехай собі лежить у лісі скільки завгодно, я його шукати не збираюся.
Том теж, правду кажучи, втратив інтерес до цієї справи. Йому хіба що через просту цікавість хотілося дізнатися, що сталося з трупом. Проте він сказав, що нам все одно варто тримати язик за зубами, бо собаки чи хтось із людей рано чи пізно знайдуть тіло.
Ми повернулися додому на сніданок розчаровані й ніби зраджені. Не покидало відчуття, що нас ошукано. До цього я ще ніколи в житті не був такий засмучений через якогось покійника.
Розділ VIII
Розмова з привидом
За сніданком не було звичного пожвавлення і веселощів. Тітка Саллі здавалася змученою і враз постарілою. Вона навіть не гримала на дітей, які сварилися й галасували за столом. Тітонька ніби нічого не помічала навколо себе, хоч це було не в її правилах. Ми з Томом мовчали, бо нам було про що поміркувати.
