куцому далеко до зайця, так і мені до твого кебетливого розуму! Звісно, усе правильно, усе на своєму місці. Господь Бог створив нас усіх, і декому він дав очі невидющі, хоча й не сліпі, а іншим дав усевидющу здатність; і не нам судити, для чого він так учинив. Напевно, так мало бути, інакше він влаштував би це якось інакше. Кажи далі, тепер я чудово зрозумів, що ті злодії не забрали діаманти. А от чому, як ти вважаєш?
– Бо змушені були втікати від тих двох, що їх злякали раніше, і вони не встигли стягти чоботи з мерця.
– Он воно що! Тепер я все зрозумів. Тільки поясни мені, Томе, чому ми не можемо піти і розповісти про все це?
– Що ти мелеш, Геку Фінне, невже ти сам не можеш здогадатися? Ну ж бо, подумай, що станеться потім? Завтра ж з самого ранку розпочнеться слідство. Ті двоє розкажуть, як вони, почувши крики, прибігли туди, але було запізно, щоб урятувати нещасного. Потім буде суд, на якому присяжні довго базікатимуть і врешті-решт винесуть вердикт, що людину застрелили, або зарізали, або гепнули чимось по голові, і з волі Господа Бога чоловік віддав йому душу. Потім буде проведено аукціон, щоб продати його речі і сплатити судові й похоронні витрати. Ось коли ми нарешті дістанемо шанс.
– Як це, Томе?
– Ми викупимо ці чоботи за кілька доларів, може, вистачить і двох!
Від захвату я мало не задихнувся.
– Господи, Томе, виходить, дуже просто ці діаманти дістануться нам!
– А ти як думав! У будь-якому разі невдовзі тому, хто їх знайде, запропонують велику нагороду – мабуть, тисячу доларів, не менше. І ці грошики вже будуть нашими! А зараз ми з тобою підемо в дім і зустрінемося з нашими рідними. І зарубай собі на носі: ми нічого не знаємо ні про вбивство, ні про діаманти, ні про будь-яких злодіїв. Гляди ж, не розбовкай!
І хоча я був не зовсім згоден з таким рішенням, бо мені здавалося, що краще було б ці діаманти продати – так, шановні пані та панове! – за дванадцять тисяч доларів, але я промовчав. Це б усе одно вилізло боком.
Я тільки спитав:
– Томе, а що ми скажемо твоїй тітці Саллі, якщо вона здивується, де нас нечистий носив так довго?
– О, цю проблему вирішуй сам, – сказав він. – Гадаю, що в тебе стане розуму це якось пояснити.
От завжди так, він, бачте, суворий і сумлінний і нізащо не буде брехати, а я, що я? Мусив відбуватися власними, як кажуть, боками.
А тим часом ми прошкували через величезне дворище і помічали довкола все те, що було таким знайомим і любим нашому серцю в садибі дядечка Сайласа і що було так приємно побачити знову. Коли ми підійшли до довгого критого проходу між брусованою стіною великого будинку і кухнею, то побачили, що й тут, на стіні, всі речі висять, як колись. Тут і тепер висіла робоча одіж – стара, нещадно запрана зелена дядькова куртка з каптуром, прикрашена ззаду грубезною білою латкою, схожою на слід від сніжки. Тому завжди, коли дядько Сайлас вдягав її, нам здавалося, що в спину проповідникові хтось пожбурив грудкою снігу. Піднявши клямку у дверях, ми увійшли в дім. Тітка Саллі, як той Зевес-громовержець, саме
