ті, в яких він вештається нині на палубі. Потім я пішов на пристань, заховав свої речі на пароплаві, на якому ми збиралися поїхати вгору річкою, вирушив назад, і тут мені пощастило вдруге. Річ у тім, що я побачив третього нашого компаньйона, який теж купував недоноски. Отож, ми зустрілися всі троє, забрали наші діаманти і сіли на пароплав.
Але саме тут ми опинилися в прикрому становищі: ніхто з нас не міг лягти й спокійно заснути. Ми мусили весь час пильнувати один одного, бо тепер виявилися пов’язаними один з одним, і це було просто жахливо. Річ у тім, що ми ніколи не були друзями і об’єдналися тільки заради цієї роботи. Крім того, кілька тижнів тому ми так розсварилися, що мало не дійшло до бійки.
Але що ж поробиш, коли в нас було всього два діаманти на трьох. Ну, ми повечеряли, потім до півночі тинялися всі втрьох палубою і курили, потім спустилися в мою каюту, замкнули двері й розгорнули папір, переконалися, що діаманти на місці, а потім поклали наш пакунок на нижній койці так, щоб він був у всіх на видноті, а самі сидимо й сидимо. А спати хочеться дедалі дужче, зовсім сил немає. Врешті-решт заснув Бед Діксон. Тільки-но його голова звісилася на груди, він почав похропувати, і стало зрозуміло, що він спить міцним сном. Гел Клейтон спершу кивнув на діаманти, а потім на двері, і я його зрозумів без слів. Я потягнувся до паперового пакунка і взяв його. Ми з Гелом завмерли і деякий час стояли мовчки, але Бед навіть не поворушився. Я повільно повернув ключ у замку, обережно натиснув на ручку дверей, і ми навшпиньки нечутно вийшли з каюти, тихенько причинивши за собою двері.
На палубі нікого не було, пароплав упевнено і швидко линув хвилями широкої річки в туманному світлі місяця. Ми мовчки пішли на корму і всілися біля палубного люка. Кожен з нас чудово розумів усю складність ситуації, тому не було сенсу будь-що пояснювати один одному. Бед Діксон, прокинувшись, зрозуміє, що його обікрали, і кинеться сюди, до нас, бо цей чоловік нікого і нічого не боявся. Отже, він повинен з’явитися тут, і тоді або ми муситимемо викинути його за борт, або спробуємо покінчити з ним в інший спосіб. Від таких думок мене усипало морозом, бо я зовсім не такий сміливець, як деякі люди, утім, я надто добре уявляв, чим усе це може для мене закінчитися, якщо я покажу, що злякався. У мене ще жевріла надія на те, що пароплав де-небудь зупиниться, ми зійдемо на берег і сховаємося, уникнувши таким чином сутички з Бедом Діксоном. Проте шансів на це було зовсім мало, бо на Верхній Міссісіпі пароплави рідко зупиняються на пристані.
Час тягнувся дуже повільно, а наш спільник досі не прийшов. Уже почало розвиднятися, а він усе не з’являвся.
– Чорт забирай! – сказав я Гелові. – Що ти про це думаєш, га? Чи не здається тобі, що тут щось не чисто?!
– От чорт! – відповів мені Гел. – Чи не обдурив він нас? Подивись-но, що в пакунку!
Я розгорнув згорток, і – Боже-світе! – там не було нічого, крім двох невеликих грудочок цукру. То ось чому Бед Діксон так спокійнісінько сидів у каюті і спав усю ніч! Спритно, еге ж? І я вважаю,
