по-дурному! Коли чоловік порівнявся з кущами, в яких я сидів, то спинився і трохи зачекав, чи не з’явлюся я з поясненнями, а потім рушив далі. Настрій мій зіпсувався. Я лаяв себе, що одним дурним вчинком зіпсував усю справу. Якщо цей чоловік зустрінеться з Гелом Клейтоном, то може розказати йому про мене.
Отож, добувся я до Александрії близько третьої години ночі. Помітив на пристані цей пароплав і страшенно зрадів, вирішивши, що на ньому мені ніщо не загрожуватиме. Коли я піднявся на облавок, заплатив за цю каюту і перевдягнувся, вже світало. Потім мені захотілося поспостерігати за тим, що відбувається навкруги, хоча, як я вважав, у цьому не було особливої потреби. Так, розмірковуючи про свої коштовності, я піднявся в лоцманську рубку і сів чекати, коли пароплав відчалить. А він усе не відпливав. Виявилося, що лагодять якусь поломку в машині, але я цього не відав, бо не надто добре знаюся на пароплавах.
Отак ми простояли на пристані аж до полудня. На той час я вже безвихідно сидів у своїй каюті, бо ще перед сніданком помітив здалеку чоловіка, що прямував до пристані, з ходою, схожою на Клейтонову. Коли він наблизився, я вже не сумнівався, що то Гел. Серце моє шалено закалатало, а далі, здається, на хвилину зупинилося. Я зрозумів, що ускочив по самі вуха з цим пароплавом, опинившись на ньому як миша в мишоловці. Якщо Гел дізнається, що я теж тут, йому потрібно буде тільки стежити за мною й дочекатися, коли я нарешті зійду на берег, упевнений у тому, що він залишився за тисячу миль від мене. Тоді він піде за мною назирці і йтиме до якогось підхожого місця, де він зможе за першої ж слушної нагоди змусити мене віддати йому діаманти, а після цього… О, я добре знаю, що він робитиме потім! І цей жах не покидає мене ні вдень, ні вночі. А тепер виходить, що й другий теж тут. От я безталанний, хлопці, кажуть же – щастить, як тому, що на бантині! Але ж ви допоможете мені врятуватися, еге ж? Хлопці, ви ж не покинете нещасного, за яким полюють, щоб убити? Ви допоможете мені врятуватися? Я благословлятиму землю, по якій ступають ваші ноги!
Ми як могли заспокоїли Джека, щоб він так дуже не панікував, пообіцяли придумати план, щоб виручити його, і полягали спати. Джек теж потроху повеселішав. Він зняв сталеві пластинки з підборів, дістав діаманти і почав крутити їх і так, і сяк, милуючись і захоплюючись їхнім блиском. Треба сказати, діаманти справді були пречудові. Коли на них потрапляло світло, вони ніби спалахували, мінилися проти сонця й осявали все навкруги барвистим сяйвом. Та все ж я вважав Джека справжнісіньким дурнем. Якби на його місці був я, то негайно повернув би ці блискучі камінці тим хлопцям, аби тільки вони зійшли з пароплава на берег і відчепилися від мене. Але Джек був інакшої вдачі і мав зовсім інші плани. Він казав, що в цих каменях – цілий скарб, який йому несила віддати.
Наш пароплав ще двічі зупинявся для ремонту машини. Якось це трапилося вночі, ми зупинилися досить надовго, та ще й причалили біля самого берега. Але Джек так і не наважився зійти: ніч здалася йому занадто світлою. Та коли ми зупинилися
