речі. Ти ж сам бачив, що всі його речі теж стали примарними. А чим тоді гірша валіза, скажи-но мені? Отож бо й воно, нічого дивного в тому немає, що вона теж стала привидом.
Том міркував правильно. Я не знайшов, що йому заперечити. Тим часом повз нас, перемовляючись між собою, пройшли Біл Віверс зі своїм братом Джеком. Ми почули, як Джек сказав:
– Як ти думаєш, що він таке волік?
– Не знаю, але щось з біса важке.
– Еге ж, він аж зігнувся весь, так йому було важко. Я думаю, що це хтось із негрів поцупив кукурудзу у старого проповідника Сайласа.
– Я теж так вважаю. Тому я й дозволив собі не помітити це.
– І я теж!
Засміявшись, вони обидва рушили далі. З цих їхніх слів ми зрозуміли, наскільки погіршилося ставлення пастви до старенького дядечка Сайласа. Ніколи в житті ці люди не дозволили б нікому безкарно красти будь-що, тим паче у проповідника.
Ген-ген почулися ще чиїсь голоси, що більше вони наближалися, то виразніше ми чули слова упереміш зі сміхом. Це були Лем Біб і Джим Лейн. Джим Лейн казав:
– Хто? Юпітер Данлеп?
– Авжеж.
– Ну, я не знаю. Але думаю, що так. Я бачив, як він копав щось разом із пастором приблизно годину тому, саме перед заходом сонця. Він сказав, що навряд чи піде з нами цього вечора, але ми, якщо хочемо, можемо взяти його собаку.
– Мабуть, натомився, бідолаха!
– Авжеж, працює він як віл, нічого не скажеш!
– Що й казати!
Вони розсміялися і пішли собі далі. Том сказав, що нам краще вилізти й піти слідом за ними, бо нам з ними по дорозі і не так страшно буде йти, адже ми боялися знову зустрітися з привидом і опинитися з ним віч-на-віч. Тому ми так і зробили і вже без пригод дісталися додому.
Це було другого вересня, в суботу. Я ніколи не забуду цього дня. І ви зовсім скоро зрозумієте чому.
Розділ VI
Як добути діаманти
Ми йшли за Джимом і Лемом, доки дісталися до перелазу, біля якого стояла та сама хатина, що в ній колись зачинили нашого старого негра Джима і з якої ми його визволили. Першими зустрічати нас повибігали собаки, оточили і стрибали, вітаючи радісним гавкотом. У вікнах світилося, і нам уже не було так страшно. Ми вже збиралися перелізти через перелаз у двір, аж тут Том сказав мені:
– Зачекай! Присядь на хвильку.
– Що сталося? – спитав я.
– А ти не здогадуєшся? – сказав він. – Ти, мабуть, вважаєш, що ми негайно побіжимо розповідати родичам про того, кого убито в платановому гаї, про негідників, що вчинили це вбивство, і про діаманти, які вони буквально стягли з мерця, – одне слово, викладемо все, що знаємо, а далі купатимемося в променях слави, бо нам, бачте, більше за всіх відомо про те, що тут сталося.
– Так, звичайно! Ти не був би Томом Соєром, якби пропустив таку нагоду. Я впевнений, що ти, коли почнеш розповідати, не пошкодуєш яскравих фарб для своєї розповіді.
– Гаразд, – сказав він спокійнісінько, –
