нічого не підозрює, а щойно стемніє і випаде слушна нагода, не вагаючись порішать його і не погребують стягти з бідолахи «діамантові» чоботи. Годі й казати, що на душі у нас із Томом було препаскудно.
Розділ V
Трагедія в гаї
Машину лагодили аж до вечора, і сонце вже майже сховалося за обрій, коли ми змогли нарешті дістатися до місця. Ми нікуди не заходили, а стрімголов кинулися до платанового гаю, бажаючи якнайшвидше розповісти нашому новому другові, чому так затрималися, і попросити його почекати, поки ми сходимо до його братів та дізнаємося, що там і як.
Спітнілі й захекані від швидкої ходьби, ми з Томом уже майже дісталися до узлісся – від платанового гаю нас відділяло ярдів з тридцять, аж раптом побачили, як двійко чоловіків забігли туди, і зараз же звідти долинули розпачливі крики про допомогу.
«Здається, то був передсмертний крик бідолашного Джека», – вирішили ми. Не тямлячись від страху, ми щодуху кинулися до тютюнової плантації і зачаїлися там у якомусь рівчаку. Ми тремтіли, мов у пропасниці, здавалося, що одяг уже зовсім не гріє.
Заледве ми встигли заплигнути на дно того рятівного сховку, як повз нас хутко протупотіли два незнайомці і швидко зникли з очей у гаї, і майже одразу звідти вибігло вже четверо, і всі вони щодуху погнали до дороги, тобто двоє втікали, а двоє, вочевидь, гналися за втікачами.
Ми лежали в траві ні живі ні мертві, уважно спостерігаючи за тим, що буде далі. Незабаром усе навкруги стихло, здавалося, що чутно тільки, як гучно гупають наші з Томом серця. Ми весь час уявляли собі те страшне, що залишилося лежати там, під платанами. Мені здавалося, що десь неподалік блукає привид, і від тієї моторошної думки аж циганський піт мене проймав. Величезне, і яскраве коло місяця викотилося на небо ніби з-під землі, воно нагадувало обличчя бранця, що визирає з-за тюремних ґрат. Навколо нас виросли незрозумілі темні тіні та якісь білі плями, повіяв нічний бриз, і при цьому навкруги стояла гробова тиша, як ото буває на цвинтарі. Аж раптом Том прошепотів:
– Дивися он туди! Що це?
– Припини, – попросив я його, – хіба можна так людей лякати? Я й так ледь живий від страху.
– Дивися, кажу тобі! Сюди хтось суне. Звідти, від платанів.
– Замовкни, Томе!
– Воно височенне!
– О Боже! Порятуй нас!
– Не горлай! Воно йде прямісінько до нас!
Том був такий схвильований, що насилу прошепотів це.
Я не витерпів і теж вирішив подивитися. Ми обоє визирнули з-за жердини в загорожі поля і повитріщалися, не годні відірвати очей від того страхіття, що й справді наближалося до нас. Спершу тінь від дерев застувала нам гаразд роздивитися, що то таке.
Коли воно підійшло ближче і вступило в смугу місячного сяйва, ми обоє швидко пірнули назад, у рятівний рівчак. Ми
