серед інших, – Джек раптом здригнувся, насилу перевів дух і промовив:
– Господи, це один із них! Вони тут, на пароплаві, я так і знав. Я сподівався, що сховався від них, хоча ніколи не вірив, що в мене це вийде. Кажи далі!
Том узявся описувати йому ще одного пасажира з пароплава, теж бридкого і грубого; Джек знов сіпнувся і сказав:
– Це той, другий! Я зміг би висісти на берег, коли б настала бодай одна грозова ніч. Гадаю, вони, найімовірніше, доручили комусь стежити за мною. У них є право їхати на пароплаві, спускатися в буфет у нижньому відсіку, і вони можуть скористалися цим, щоб роздобути там випивку й найняти когось із команди: вантажника, юнгу чи кого іншого – мені в наглядачі. Якби навіть у мене вийшло непомітно втекти на берег, їм у будь-якому разі за годину стане про це відомо.
По цих словах він збуджено заходив туди й сюди по каюті і якось так непомітно почав розповідати історію свого сповненого небезпек життя. Довго він так нам звірявся, збивався з однієї події на іншу, розповідав про різні свої оборудки – вдалі й невдалі, та зрештою перейшов до останньої справи. Тепер його розповідь стала більш зв’язною.
– Це була така собі спільна гра, заснована на довірі. Ми зіграли її з однією ювелірною крамницею в Сент-Луїсі. Полювали ми за двома величезними, як волоський горіх, шикарними діамантами, виставленими в цій крамниці. Усе місто бігало на них подивитися. Треба сказати, що ми були бездоганно вбрані й утнули все це серед білого дня. Сказавши, ніби хочемо купити діаманти, ми попросили принести їх до нашого готельного номера, щоб як слід роздивитися камені й вирішити, чи купувати їх. А вже там, у номері, поки ми роздивлялися камені, передаючи їх один одному, підмінили їх на фальшиві, які підготували заздалегідь. Ці фальшиві камені й забрав із собою в крамницю прикажчик, коли ми заявили, що діаманти недостатньо гарні, щоб платити за них дванадцять тисяч доларів.
– Дванадцять тисяч доларів! – аж скрикнув Том. – Невже ви думаєте, що вони варті такої сили грошей?
– До останнього цента.
– І вам справді вдалося їх забрати?
– Не було нічого легшого, як це. Я навіть не впевнений, чи ті ювеліри нарешті здогадалися, що їх уже пограбовано. Але залишатися в Сент-Луїсі, звісно, не було сенсу, тож ми почали міркувати, в якому напрямі нам дременути, щоб сховатися. Один пропонував туди, другий – сюди, тоді ми кинули монету, і випала Верхня Міссісіпі. Ми поклали коштовні камені в паперовий пакунок, на якому написали наші імена, й залишили на зберігання конторникові готелю з неодмінною умовою, щоб він не віддавав цього пакунка жодному з нас окремо. Після цього ми пішли блукати містом, кожен сам по собі, причому, найімовірніше, кожному з нас свербіла в голові та сама думка. Я, звісно, не знаю достеменно, але припускаю, що було саме так.
– Яка думка? – уточнив Том.
– Обікрасти інших.
– Як, один забрав би собі все, що ви змогли добути разом?
– Звісно.
Це
