він їм, потискаючи на прощання руки.
Валентину Варенникову, який особливо наполягав на введенні надзвичайного стану, Горбачов сказав:
– Очевидно, після такої розмови ми не зможемо взагалі працювати разом.
Коли емісари пішли, Горбачов переповів розмову родині та помічникові Анатолію Черняєву – досвідченому апаратнику й переконаному лібералові, автору не однієї зовнішньополітичної ініціативи Горбачова. «Спокійний, урівноважений, усміхався», – написав Черняєв у щоденнику за кілька днів. Та Горбачов доволі болісно переживав факт зради однодумців. Йому не вірилося, що Крючков заодно з путчистами, а те, що серед них ще й маршал Язов, узагалі шокувало.
– А може, вони його туди вписали, не спитавши? – запитав він, маючи на увазі міністра оборони.
Черняєв Горбачову поспівчував, але не втримався від зауваження, що всі змовники – його призначенці118.
Посланці з важким серцем покидали фороську віллу Горбачова. Водій, який відвозив їх на дачу, а тоді в аеропорт, пізніше свідчив, що дорогою на Форос вони були повні енергії та розмовляли про погоду. Повертаючись, усі були сердиті та здебільшого мовчали. Пізніше Болдін жалкував, що вони навіть у морі не покупалися, усупереч, вочевидь, своїм намірам: мабуть, вважали, що розмова із президентом мине на дружній ноті, він підпише один із підготованих документів, і в них ще буде трохи часу для купання. Проте все пішло шкереберть. Дорогою до Москви емісари заспокоювали нерви алкоголем. За дві з половиною години польоту осушили чималу пляшку віскі, заїдаючи салом, хлібом і зеленню.
У Москві вони вирушили просто до Кремля. У просторому кабінеті прем’єр-міністра Валентина Павлова, котрий колись займав сам Сталін, їх зустріли ватажки путчу: керівник КДБ Крючков, Павлов, міністр внутрішніх справ Пуґо та віце-президент Янаєв. Був там і міністр оборони Дмитро Язов, у чиїй відданості Горбачов переконував Буша ще кілька тижнів тому. Новина про відмову Горбачова передати Янаєву свої повноваження вже досягла путчистів: голова служби охорони КДБ генерал Плеханов ще в літаку зв’язався із Крючковим і ввів його в курс. Тепер усі чекали повернення делегації, щоб почути все від першої особи та виробити план подальших дій119.
В окулярах, сивий, облисілий – 67-річний Володимир Крючков мало був схожий на заколотника. Він був відомий службовим завзяттям і обачністю. Молодим юристом, ще на початку 1950-х, прийшов у МЗС, тоді потрапив до радянського посольства в Будапешті, під крило Андропова, який був послом в Угорщині. Саме на час їхньої служби припало угорське повстання 1956 року. У 1960-х Крючков услід за патроном перейшов до КДБ, із 1974 до 1988 року був главою служби зовнішньої розвідки. Тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року Горбачов висунув його на посаду голови КДБ. Крючков мав серйозних союзників у верхніх ешелонах влади, включно із близьким горбачовським соратником
Gorbachev,
Степанков и Лисов,
